Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Зокрема, у них був поширений звичай віддавати дітей, що підросли, на виховання у сім’ї родичів, де вони мали опановувати ази господарювання. Ця практика зміцнювала сімейні зв’язки та полегшувала обмін технологіями. В Ірландії ремісники (а також жерці, поети та музики) входили до прошарку aés dána («людей мистецтва»), представники якого, серед іншого, мали право вільно перетинати кордони племен, зберігаючи при цьому свою правосуб’єктність (інші члени суспільства, залишаючи межі громади, фактично опинялися поза законом).

На континенті нечисленні поховання, що містять знаряддя ремісничої праці, засвідчують, що кельтські майстри за життя і насправді могли змінювати (і таки змінювали) місце свого проживання. Так, виявлений у похованні коваля з Финтинели-Деалул Попії (Румунія) еллінський олійний світильник засвідчує, що його власник, на відміну від своїх одноплемінників, був знайомий з середземноморською технологією штучного освітлення[57]. Існування мандрівних кельтських ремісників засвідчують й писемні джерела: Пліній згадує вихідця з племені гельветів Елікона, який жив у Римі й був відомий своїм «ковальським мистецтвом», а згодом повернувся до себе на батьківщину. До речі, скіфи теж запозичили деякі технології у кельтських ковалів.

Однією з небагатьох можливостей оцінити економічні досягнення давніх кельтів сьогодні є вивчення залишків поселень, більшість з яких становили невеликі відкриті селища (vicus). Кельтські поселення рідко займали площу більше 0,5 га й, зазвичай, складалися з 5–6 невеликих житлових споруд та певної кількості господарських будівель. Типове житло центральноєвропейських кельтів становило напівземлянку прямокутної (довжиною 5–7 м) або квадратної форми, на півметра заглиблену в ґрунт, що дозволяло краще зберігати тепло. Ґрунтову підлогу іноді вкривали товченим камінням або черепицею. Солом’яну покрівлю тримали дерев’яні стовпи (найчастіше два), розташовані уздовж довгої вісі дому. Схили були досить крутими, щоб полегшити стікання дощової води, й помітно виступали над низькими стінами. Останні були сплетені з гілля й обмазані товстим шаром суміші з глини, піску, соломи й шерсті. Ззовні ці стіни іноді фарбували світлою фарбою.

Господарське життя зосереджувалося у спеціальних приміщеннях. Майстерні мало чим відрізнялися від житлових будинків, але іноді були пристосовані для потреб конкретного виробництва. Ткацькі майстерні, наприклад, покривалися зверху компостом для підтримання необхідного для роботи рівня температури та вологості. Робота з глиною, деревом та кісткою проходила в різноманітних прибудовах та під навісами. Продукти зберігали у дерев’яних коморах, а зерно у великих циліндричних ямах, герметично закритих пробкою з глини та соломи. Там зерно могло міститися упродовж кількох років, слугуючи надійним засобом подолання неврожаїв. Воду отримували з колодязів, а іноді й з природних джерел. Компактно розташований комплекс з одного або кількох жетел, іноді майстерні, комор та інших господарських приміщень, ями для зерна й колодязя становив ферму.

Селища та ферми були осередками сільськогосподарського виробництва. Кельти вирощували зернові культури — пшеницю, жито, овес, ячмінь. З останнього пекли хліб і виготовляли пиво (corma або zythos). Поряд із цим, культивувалися деякі види овочів та технічних культур: буряк, ріпа, льон, конопля, цибуля, часник тощо. За словами Полібія, у кельтів землеробська праця вважалася принизливою. Говорячи про нашестя кельтів на Італію, він повідомляє, що прибульці мали легкі житла, харчувалися переважно м’ясом, а багатство вимірювали кількістю золота й худоби, оскільки це майно можна було у разі необхідності легко перевозити з собою.

М’ясо складало основу щоденного раціону кельтів навіть на рубежі ІІ–І ст. до н. е. Посидоній, який особисто подорожував Галлією, згадував, що кельти їдять дуже мало хліба, віддаючи перевагу смаженій або вареній свинині та яловичині. На поселеннях справді знаходять величезну кількість кісток тварин, насамперед великої рогатої худоби, яка також відігравала роль платіжного засобу. Більшу частину року тварини перебували на пасовиськах або в лісах, а улітку їх переганяли на більш високі та віддалені місця. Важливе значення мало також розведення овець та свиней. Загалом скотарська, напівкочова орієнтованість господарського життя забезпечувала високий рівень мобільності кельтських племен й дозволяла здійснювати ті масові переселення, про які йдеться у джерелах.

Поступово на основі деяких сільськогосподарських поселень у кельтів формувалися виробничі центри, де зосереджувалася торгівля й ремісниче виробництво. Такі центри стали сполучною ланкою еволюції кельтських поселень від аграрних хуторів та невеликих селищ, які займала одна велика родина, до протоміських поселень. Їх виникненя було наслідком соціально-економічного розвитку кельтських племен. На думку Раймунда Карла, голови домогосподарств та великих родин використовували дві основні стратегії посилення свого впливу. Перша полягала в екстенсивному накопиченні багатства у вигляді земель та худоби. Друга передбачала перетворення родового поселення на локальний осередок соціальних зв’язків шляхом надання притулку іноземцям, забезпечення гостинності для жителів навколишніх селищ тощо[58]. Деякі поселення згодом переростали у справжні протоміста, які римляни називали oppida, а кельти — dunum «місто, укріплення». Найбільші оппідуми розташовувалися на території центральної та південної частини Франції (Бібракте, Алезія), Південної Німеччини (Манхінг) та Чехії (Страдоніце, Завіст).

Ремесло у кельтів у цілій низці галузей існувало поза межами домашнього виробництва, а в латенський час основні його галузі вже мали розвинений спеціалізований характер і остаточно були відокремлені від сільськогосподарської діяльності. Особливо істотними були досягнення кельтів у галузях металургії та металообробки, ювелірної справи, гончарства. Про рівень майстерності кельтських ковалів свідчать знахідки високоякісної зброї та знарядь праці, виготовлених із загартованої сталі. Частину виробів при цьому продовжували виготовляти з бронзи. Цей сплав олова та міді, широко вживаний давніми ремісниками, використовувався для виробництва прикрас (фібул, жіночих поясних ланцюгів, браслетів), шоломів, а також посуду — ситул (невеликих відер), сковорідок, казанів, джбанів для розливання вина, рясно прикрашених орнаментом тощо. Для виготовлення браслетів та каблучок широко використовували також скло і сапропеліт.

Значного рівня розвитку досягло виробництво кераміки, яку виготовляли (на відміну від більшості сусідів-«варварів») за допомогою гончарного круга. У Центральній Європі найбільшого поширення набув чорний або темно-сірий посуд із домішками графіту у глиняному тісті. В останнє століття до н. е. набула популярності мальована кераміка, зазвичай, червоного кольору. Крім гончарного посуду, який виготовляли у спеціалізованих ремісничих майстернях (тому коштував він недешево), кельти широко використовували ліпну кераміку, яку можливо було виготовити у домашніх умовах. Часто ці ліпні горщики наслідували традиції керамічного виробництва місцевого докельтського населення.

У межах сучасної України цілісна економічна система, притаманна давнім кельтам, сформувалася лише на Закарпатті. Терени цього регіону, з його м’яким кліматом, гірськими схилами, придатними для відгінного скотарства, значними покладами болотяної залізної руди та величезними запасами деревини, виявилися сприятливими до того способу господарювання, який практикували кельти Центральної Європи.

Про це свідчать створені ними на Закарпатті потужні виробничі центри, найбільший з яких розташовувалося на пагорбах Галіш та Ловачка на західній околиці м. Мукачева. Судячи з матеріалів розкопок, накопичених за півтора століття досліджень, поселення Галіш-Ловачка становило насамперед потужний центр залізообробки. Ковалі отримували сирцеве залізо великими відкатаними шматками й перетворювали його на ковальські криці за допомогою особливого інструментарію — великих молотів-кувалд вагою близько 6 кг та масивних зубил. Далі з кожної криці виготовлявся готовий виріб. На цьому технологічному етапі коваль використовував малі молоти-ручники, великі та малі ковадла, кліщі, шліфувальні камені, подекуди також пробійники, зубила та напилки. За складністю виготовлення, Василь Бідзіля поділив вироби ковалів з Галіш-Ловачки на три групи. Найпростішу складають коси, серпи, ножиці для стрижки