Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

-          Ти останнім часом якась мовчазна і смутна, - першим не витримав неприродньої тишини в салоні свого авто Дмитро, підвозячи вечором того дня Ліну додому.

 Дівчина подумки скептично хмикнула на його репліку, яка тільки доводила її побоювання: в житті знову з’явився Вадим - її персональне пекло і її персональний рай. Вона повинна раз і назавжди розірвати це порочне коло. Вона зробить це, поки невідомо як, але зробить.

 Ліна натянула фальшиву усмішку і повернула обличчя до Дмитра:

-          На роботі проблеми, - не зовсім і брехня. – Нічого не встигаю, а керівництво притискає до стінки.

 Ліна ледь істерично не розреготалася буквальності останньої фрази, але в останню мить стрималась і тільки стиснула губи у вибачливому жесті.

-          Розумію. Буває, - відповів Дмитро, - але я наполягаю, щоб у моїй присутності ти забувала про роботу. Мені потрібна твоя усмішка і наші теревені, а не слухати всю дорогу радіо. Це я і дома можу.

 Дмитро підморгнув їй і Ліна посміхнулась на його заявочку зі щирістю, на яку тільки була спроможна в цю хвилину.

-          Так краще, - вдоволено кивнув хлопець, - то може розкажи, що там за проблеми такі.

 Ліна зніяковіла і схвильовано відвела погляд. Вона відчувала провину перед Дмитром. Так, вони не давали одне одному ніяких обіцянок, але все ж їхні стосунки не можна було назвати зовсім без зобов’язань, хоч формально така домовленість була. Вони були друзями, близькими друзями з можливістю і наміром перейти незабаром на новий рівень.

 Ліна вирішила не розповідати про своє сьогоднішнє гріхопадіння. Вона не хотіла і боялась тим самим втратити хлопця. Впевненості щодо того, як він відреагує на таку звістку не було, а ризикувати здавалось недоцільним заняттям. Можливо колись вона наважиться і у всьому зізнається.

 Колись...

 Не зараз.

-          Не думаю, що тобі буде цікаво слухати про опрацювання мною нових статистичних даних, - хмикнула дівчина, ухиляючись від відповіді про справжні проблеми. – Краще я тебе послухаю. Твої розповіді про робочий день менеджера з продаж, погодься, набагато цікавіші.

-          І це допоможе підняти тобі настрій? – зі сподіванням і хитринкою в погляді глянув на неї.

 Ліна закивала, вдаючи щиру зацікавленість.

-          Ну що ж, слухай. Сама напросилась, - вдавано-співчутливо посміхнувся. – Я сьогодні зранку приїхав до одного з клієнтів, а там біля входу прив’язана коза...

 Ліна засміялась, уявляючи цю неймовірну і смішну картину. За такими розповідями вони і приїхали до дому дівчини і коли вона виходила з авто, обмежившись коротким поцілунком, то відчула, що настрій таки покращився.

 Дні для Ліни знову потягнулись в своєму звичному режимі. Статус стосунків з Дмитром не змінився, але його поцілунки вже не приносили колишнього задоволення, а самій цілувати і того стало важче. Дівчина з усіх сил намагалася вернути колишній, усталений порядок її життя, хай і не найщасливіший, проте спокійніший і контрольований.

 В ті нечисленні випадки, коли вони з Вадимом натикались одне на одного, Ліна мовчки відводила погляд, тамуючи зрадливу млість в тіла і біль в серці.

 В один з таких випадків, якось ранком, вони троє знову одночасно опинилися в ліфті. Ліна з усіх сил намагалася не дивитись в бік Вадима так само як і уникнути його погляду. Та тіло кожною клітинкою відчувало його близькість. Вона вловила легкий, ненав’язливий аромат його парфумів і це сіяло в думках безлад. Дівчина з сяючою посмішкою на вустах та уважним виглядом слухала Дмитра, але і приблизно не знала про що йдеться в його розмові. Вона не чула його, не бачила його, не відчувала його. В присутності Вадима все інше втрачало значення і переставало існувати. Тож рішення її проблеми до банального просте – треба поламати цю схему, треба просто вирвати оцю слабку ланку її душі, її життя.

 В якийсь момент до неї дійшло, що Дмитро пильно дивиться на неї і ніжно посміхається. Він чекав на її відповідь на своє питання, якого вона не чула і не уявляла про що він взагалі говорив перед тим. Ліна зніяковіло посміхнулася і винувато перепитала:

-          Вибач, про що ти питав? Я задумалась.

 Дмитро, натомість, засміявся і замість того, щоб сказати щось, нахилився і міцно чмокнув її в губи. За хвилину двері ліфта роз’їхались і хлопець взяв її долоню в свою і потягнув до виходу. На півдорозі вона мимоволі глянула в бік Вадима, в його прекрасні холодні очі з абсолютно пустим поглядом.

 Чоловік дивився їй вслід з колишнім онімінням в середині, яке знову вернулось. Вона посміхалась, але причиною цьому був не він. Щасливою її робив інший.

 Як же Вадим любив бачити усмішку на її милому личку і чути мелодійний сміх...

 Хай навіть так.

 Хай навіть не з ним.

 Кінець листопада видався вже по-зимовому холодним. Після роботи хотілося чим швидше потрапити додому і заритися з головою під ковдру. Ліна раділа, що хоча б пощастило, що її, переважно, забирає Дмитро і не доводиться чекати на зупинках переповнений громадський транспорт.

 Якось, в один із тих нечисленних холодних вечорів, коли Дмитро не міг її забрати, бо застряг через робочі проблеми, довелося налаштовуватися на автобус. Ліна стояла в коридорі, чекаючи на ліфт і подумала, що потрібно було зайти в бухгалтерію, покликати дівчат. Вони останнім часом стали менше спілкуватися. Напевно, це було пов’язано з тим, що її увагу на себе перетягнув Дмитро. Наступного разу обов’язково загляне до них, але зараз вже пізно – якраз перед нею роз’їхались двері ліфта і вона зайшла. В середині була тільки Марія, котра мала стурбований вигляд, а в руках тримала стопку паперів.

-          Добрий вечір, - привіталася Ліна, коли порівнялася з жінкою.

-          Добрий, Ліна, - відповіла та.

 Ліна раптом подумала, що їй подобається асистентка Вадима. Вона приємна, спокійна, врівноважена, доброзичлива жінка. За нього можна було порадіти – такі працівники на вагу золота.