Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

— У неї гарненьке личко, — заперечив Дансфорд.

— Хіба річ у личку?

Риси обличчя у неї були дрібні й звичайні, очі сині, а чоло широке та низьке; вікторіанські художники — лорд Лейтон[232], Альма Тадема[233] та сотні інших — переконали своїх сучасників, що це еталон грецької краси. Волосся дівчина, схоже, мала густе — вигадливо викладені пасма спускалися на чоло, і вона називала цю зачіску «чубчик королеви Олександри»[234]. Схоже, офіціантка страждала від анемії — тонкі губи були блідими, мало не прозора шкіра відливала зеленим, а рум’янець ніколи не торкався щік. Зате зуби в неї були чудові. Дівчина докладала чимало зусиль, аби не зіпсувати роботою руки, тож кисті залишалися маленькими, вузькими й білими. Свої обов’язки офіціантка виконувала зі знудженим виразом обличчя.

Дансфорд страшенно соромився в присутності жінок, тому ніяк не міг заговорити з нею і невідступно просив Філіпа допомогти.

— Мені потрібно, щоб ти просто завів розмову, — пояснював він, — а далі я впораюся самостійно.

Філіп, бажаючи допомогти другові, кілька разів звернувся до дівчини, але вона здебільшого відповідала коротко, бо добре знала, хто вони такі. Юнаки, як здогадалася офіціантка, були студентами. Який із них зиск? Дансфорд помітив, як дівчина приділяє увагу чоловікові з солом’яним волоссям і щетинистими вусиками, схожому на німця; варто йому було з’явитися в кафе, як охочим зробити замовлення доводилося кликати її кілька разів. До незнайомих клієнтів офіціантка ставилася з крижаною байдужістю, а розмовляючи з друзями, не зважала на тих, хто поспішав. Із жінками, які заходили, бажаючи випити чогось, вона поводилася з точно розрахованою нахабністю — клієнтки дратувалися, але не мали причин пожалітися керівнику. Одного дня Дансфорд повідомив, що дівчину звуть Мілдред — він чув, як до неї звернулася інша офіціантка.

— Ну й огидне ім’я, — зауважив Філіп.

— Чому? — перепитав Дансфорд. — Мені подобається.

— Таке претензійне.

Так сталося, що німця якось не було в кафе, і Філіп, усміхнувшись, зауважив:

— Ваш друг сьогодні не прийшов.

— Не знаю, про що ви, — холодно озвалася дівчина.

— Я маю на увазі того шляхетного чоловіка із солом’яними вусами. Невже він покинув вас заради іншої?

— Декому краще було б пантрувати власні справи, — кинула офіціантка.

Вона відійшла від їхнього столика й, оскільки інших відвідувачів не було, на кілька хвилин сіла і взялася розглядати вечірню газету, залишену кимось із попередніх клієнтів.

— Нерозумно було сердити її, — пожалівся Дансфорд.

— Та мені начхати, що коїться у неї всередині, — озвався Філіп.

Однак ситуація його зачепила. Його непокоїло, що дівчина образилася, хоча він просто намагався бути з нею люб’язним. Попросивши рахунок, він знову спробував продовжити розмову.

— Ви більше з нами не розмовляєте? — із усмішкою поцікавився він.

— Я тут для того, щоби приймати замовлення й обслуговувати відвідувачів. Мені немає про що з ними розмовляти і не потрібні їхні розмови.

Вона поклала перед хлопцями аркуш паперу, на якому написала, скільки вони мають заплатити, і повернулася до стола, де раніше сиділа. Розлючений Філіп залився рум’янцем.

— Це був удар нижче пояса, — зауважив Дансфорд, коли хлопці вийшли на вулицю.

— Невихована хвойда, — кинув Філіп. — Я більше туди й носа не поткну.

Його впливу на Дансфорда вистачило, щоб відтепер пити чай деінде, і незабаром друг уже фліртував із іншою дівчиною. Однак Філіп не забув, як офіціантка образила його. Якби дівчина поводилася з ним ввічливо, Кері не звертав би на неї уваги, але вона відверто зневажала його, і це зачіпало його гордість. Філіп не міг упоратися з бажанням помститися їй. Через це огидне почуття він сердився сам на себе й три чи чотири дні випробовував силу волі, не зазираючи до кафе, але це не допомогло впоратися з бажанням, і він вирішив, що краще буде побачитися з дівчиною знову. Тоді він одразу припинить думати про неї. Соромлячись своєї слабкості, Кері по обіді скасував зустріч із Дансфордом і подався прямісінько до кафе, в яке заприсягся більше ніколи не потикатися. Увійшовши, він одразу помітив офіціантку й сів за один із її столиків. Кері сподівався, що дівчина поцікавиться, куди він зник на цілий тиждень, але вона мовчки прийняла замовлення, хоча раніше хлопець нерідко чув, як вона казала іншим відвідувачам:

— Давненько вас не було.

Тепер вона вдавала, що ніколи його раніше не бачила. Філіп вирішив перевірити, чи справді дівчина забула його, і коли вона принесла чай, запитав:

— Ви сьогодні не бачили мого друга?

— Ні, він не приходив уже кілька днів.

Він збирався скористатися цим зауваженням і зав’язати розмову, але чомусь розхвилювався і не міг вигадати, що сказати. Дівчина не дала йому часу на роздуми й одразу пішла геть. Шансів сказати ще щось не було, тож Філіп попросив рахунок.

— Огидна погода, чи не так? — зауважив він.

Жахливо, що він не вигадав нічого кращого за таку банальщину. Філіп сам не розумів, чому так розхвилювався у присутності офіціантки.

— Мені однаково яка погода, все одно стирчатиму тут цілий день.

Тон у неї був зарозумілий, і це ще більше роздратувало його. Він мало не бовкнув у відповідь щось уїдливе, але змусив себе промовчати.

«От якби вона сказала справжню грубість, — скаженів усередині він, — я б пожалівся, і її б звідси викинули. Так їй, дідько забирай, і треба».

56

Він не міг викинути її з голови. Розгнівано посміювався над власною дурістю: просто смішно перейматися через слова якоїсь дрібної хворобливої офіціантки, однак вони його чомусь принизили. Про це приниження не знав ніхто, крім Дансфорда, та й той незабаром забув, але Філіп відчував, що не заспокоїться, поки не зітре це зі своєї пам’яті, і вигадував, як цього краще домогтися. Кері вирішив ходити до кафе кожного дня; вочевидь, він справив на Мілдред погане враження, але тепер придумає, як це виправити, — він більше не скаже нічого, що могло б зачепити навіть найприскіпливішу людину. Філіп так і зробив, але це не дало жодного результату. Коли він заходив і бажав доброго вечора, дівчина відповідала тими ж словами, але якось раз він не сказав нічого, аби подивитися, що вона робитиме, і Мілдред теж промовчала. Подумки Філіп вилаяв її словом, яким часто називають жінок, але нечасто користуються в пристойному товаристві, а потім із незворушним обличчям замовив чай. Вирішивши не озиватися більше жодним словом, він вийшов із кафе не попрощавшись. Він пообіцяв собі, що більше ніколи там не з’явиться, але наступного дня, коли прийшов час пити чай, не міг заспокоїтися. Філіп спробував зайняти думки чимось іншим, але