Читати книгу - "Стань моїм першим, Адалін Черно"

Кіра

— Нарешті, — примовляє мама і крокує до мене з розкритими обіймами.

— Привіт, мамо.

Легкий укол провини зароджується десь у грудях, тисне, розповзається тілом і змушує мене непомітно змахнути непрохані сльози. Я не з’являлася вдома з тієї самої миті, як пішла працювати в кафе. Останні кілька тижнів навіть із татом не розмовляла, боялася, що він почне питати про вигаданого мною однокурсника, але вчора взяла слухавку, а ось сьогодні — приїхала. Батько сказав, що не буде тиснути й наполягати на знайомстві з Єгором.

— Привіт, дочко, — стримано каже батько.

Обійматися не лізе, стоїть трохи осторонь.

— Маргарита твої улюблені оладки привезла, а Ванічка вчора мед свіжий купив.

У роті миттєво накопичується слина, незважаючи на те, що годину тому я пообідала з Кирилом у невеликій кав’ярні неподалік від його будинку. Останнім часом мені набагато краще, нудити перестало і з’явився апетит. Я навіть до лікаря йти передумала.

— До столу, — запрошує мама.

Окрім млинців тут ще й коронна страва нашої Маргарити — качка, фарширована яблуками. Декілька салатів, тарілка з нарізаним сиром, піала з оливками, які так любить мама, рулет, від запаху якого в мене чомусь знову підкочує нудота до горла, але його я й раніше не любила, а Маргарита стверджувала, що він дуже корисний і зовсім не калорійний. Ну вже ні…

Вечеря минає в тихій та спокійній атмосфері. Тато і справді не тисне, навіть не згадує про мою обіцянку якось познайомити їх із Єгором. Весь час торохтить мама, розпитує мене про те, як я там сама даю раду. Відчуття, що це не я більшу частину часу проводила за кордоном. Адже я не вперше їду з дому. Так, у школі та інституті за мною, звісно, приглядали, але ж і вдома я не жила. З мамою наші стосунки хоч і теплі, але не настільки, щоб починати сумувати за мною, щойно я виходжу за поріг батьківського дому.

— Повертайся, Кіро, — каже батько знову. — Я розумію, що в тебе стосунки, робота, ти хочеш самостійності, але це… — він глибоко зітхає. — В жодні ворота.

— Що це?

— Одяг твій, поведінка. Ти перетворилася на простолюдинку.

— Це погано? Тату, відколи ми почали цуратися звичайних людей?

— Ми їх не цураємося, але ти — моя донька! У нас зустріч була з Багровими, ти не зволила погодитися приїхати! А ми тебе з Кирилом познайомити хотіли.

— Вань… — вклинюється мама. — Годі напосідати, адже він того дня теж не приїхав.

Тато підтискає губи, але не замовкає:

— Я хочу, щоб донька повернулася додому.

— Тату…

— Ось поясни мені, ви так сильно одне одного кохаєте, що хочете жити разом?

Мама замовкає, я теж не поспішаю говорити. Не знаю, що сказати. Між нами з Кирилом зараз усе чудово. Він щодня до мене приїжджає, кличе до ресторанів, але частіше я вибираю прості кав’ярні, щоб не перетнутися зі знайомими. Що далі все заходить, то сильніше мені хочеться йому зізнатися.

— Ти обіцяв, тату…

Я встаю з-за столу. Не хочу більше розмовляти. Не хочу нічого чути. Я прийшла, щоб побачитися з батьками, а знайшла лише тиск та вимоги.

— Кіро! — каже батько. — Сядь.

— Приємно було вас побачити, мені час.

— Кіро, — продовжує вже м’якше. — Вибач.

Тато ніколи не просив вибачення, тому я, звісно ж, сідаю назад. Градус незручності зростає, але тато змінює тему на ресторан. Каже, що знайшов нам із Нінкою непоганий заклад, куди нас готові взяти на його особисте прохання й за рекомендацією. Пам’ятаючи, що я на це погодилася, мовчки вислуховую. Батько зняв блокування з моїх карт, щоправда, живучи з Кирилом, гроші витрачати особливо нема куди. Хіба що з подругами в кафе можу за всіх заплатити — от і вся розкіш. За решту платить переважно Кирило, та й дивно буде, якщо я раптом виявлю ініціативу.

Поки тато розписує переваги місця, у якому я працюватиму, я слухаю одним вухом і пишу Кирилу кілька повідомлень. Він читає майже одразу, відповідає. Я сказала, що мені треба поїхати до батьків. Думала, що я залишуся в них ночувати, але якось хочеться до Кирила, про що я йому негайно пишу.

«Ти ключі із собою взяла? Я буду пізно».

Я кілька разів перечитую повідомлення та зітхаю. Доведеться поїхати до подруг, тому що залишатися в батьків не хочеться.

— Ти мене слухаєш взагалі? — гримає батько.

— Вибач, задумалась.

— Кажу, відбилася ти у мене від рук. Нас на званий вечір сьогодні всією сім’єю кликали, а я відмовився, оскільки донька моя… з пройдисвітом якимось зв’язалася.

— Тату…

— Гаразд, — бурчить він. — Не буду більше. Ти в нас ночувати залишишся?

— Ні, поїду. До подруг сьогодні обіцяла.

— Отже, у них ночуєш, а вдома ні?

— Тату…

— Добре.

Ми встаємо з-за столу. Батьки йдуть мене проводжати. Вже біля дверей мама щось згадує і просить мене почекати кілька хвилин. Ми залишаємося з татом наодинці.