Читати книгу - "Хочу бути твоєю, Лаванда Різ"

Максим

— Вже тікаєш? — Інеса розтягнула на шовкових простирадлах своє оголене тіло в позі лінивої кішки. — У крутого Максима Яворівського вічно купа справ? Адже сьогодні неділя, Максе. Невже ти відмовишся від ще однієї порції ексклюзивного задоволення? — пестить себе, намагаючись мене збудити і повернути в ліжко.

— Вимушений відмовитись. Зателефоную, коли у мене з'явиться час для любовних втіх, — я ніколи не звітую перед своїми коханками, приходжу, коли зручно мені і йду, коли вважаю за потрібне. Напруження скинув, сьогодні Інеса постаралася, більше мені тут нічого робити. Тим паче я пообіцяв матері зустріти доньку дальньої родички чи родичку дальньої подруги, у мене мало голова не вибухнула, коли мама намагалася мені пояснити хто кому доводиться. Вона з мене не злізла доки я їй тричі клятвено не пообіцяв допомогти: дати притулок дівчині на кілька тижнів, поговорити з завідувачем нефрології, бо у бідолахи якісь проблеми зі здоров'ям і після замовити за неї слівце ректору Могилянки.

«Максику, синку, адже у тебе такі зв'язки, стільки впливових знайомих, які будуть раді зробити послугу головному архітектору» — досі у вухах лунають ці мамині слова. Вона страшенно пишається тим, чого я досяг і навіть живучи зараз в Іспанії, не втомлюється хвалитися своїм єдиним сином усім знайомим і малознайомим. Вона у мене не ідеальна, але я її люблю, тож не зміг відмовити. Тому й мчу о восьмій ранку на залізничний вокзал, щоб зустріти якусь Яніну, яку моя мама заприсягнулася взяти під свою опіку, в результаті зваливши всі ці проблеми на мене.

Паркую свій «мазераті» на платну стоянку та йду зустрічати цю провінційну крихітку. Сподіваюся, я її як-небудь упізнаю, бо мені відомо лише ім'я та мама скинула якесь розпливчате фото. Сто років не був на вокзалі, хоч знаю його за кресленнями як свої п'ять пальців. Бачу, що намагалися освіжити фасад і одразу помічаю косяки. Треба буде декому зробити втик, знову бабло розбазарили і зробили на «тяп-ляп». Поглядаю на годинник і чекаю з хвилини на хвилину оголошення про прибуття потягу.

Народу з вагонів вивалила тьма-тьмуща, що розтікається на два струмки в сторони підземних переходів. Терпляче чекаю і вдивляюся в обличчя метушливих людей. Помічаю осторонь тендітну світловолосу дівчину. Худенька, вчепилася в свою пошарпану валізу і розгублено озирається на всі боки, очі великі, налякані, мабуть вперше їхала в поїзді сама, опинившись на величезному вокзалі нашої прекрасної столиці. Думаю, це і є мій пасажир.

— Привіт, ти Яніна? — Підходжу ближче і відразу зустрічаємося з нею поглядами. Чисте, миле, юне створіння, нагадує мені польову квітку, дику і прекрасну у своїй простоті. Кивнула і відразу почервоніла. — Приємно познайомитися. Мене звати Максим.

— Тітка Лариса казала, що мене зустрінуть і допоможуть з квартирою, — вимовляє, відкашлявшись. Голос ніжний, красивий, люблю подібну м'яку насолоду для вух.

— Тітка Лариса – це моя мама. Поживеш поки що у мене. І по черзі якось вирішимо твої питання. Боятися мене не треба, я хлопець порядний, хоч і виглядаю неголеним тридцятип’ятирічним чуваком, — посміхаюся, помітивши, як вона одразу напружилася. — Давай валізу і ходімо. Чого така легенька? — піднімаю майже невагому валізу, а Яніна тільки зніяковіло знизує плечима.

— Я так розумію, ти у нас дівчина скромна та небалакуча. Але я поставлю тобі кілька запитань. Добре? Адже нам жити під одним дахом. До того ж, щоб тобі допомогти, мені потрібно знати деякі подробиці, — от чесно, хочеться обійняти це нажахане кошеня і як слід заспокоїти. — Вперше у Києві?

— Угу. Дивлячись на мене, напевно, помітно, — як же їй личать посмішки, навіть сором'язливі. — Просто, мені вже двадцять років, а я зі свого Марганця нікуди до пуття не вибиралася. Хіба що кілька разів їздили з мамою до Дніпра машиною… в обласну лікарню, — відводить погляд. — У мене проблеми з нирками. У нашому промисловому місті, з його виробничими відходами, рідко зустрінеш абсолютно здорову людину.

— Красиві дівчата не повинні виправдовуватися і комплексувати через це, — хотів підтримати і зрештою збентежив ще більше. Вона справді гарна, але схоже переконати її в цьому буде дуже складно. — Отже, мрієш вступити до Києво-Могилянської академії. Що збираєшся вивчати?

— Психологію.

— Гідне заняття, професіоналів у цій сфері не вистачає. Наприклад, я б залюбки найняв до відділу кадрів ще й психолога, бо іноді доводиться працювати з такими відморозками, не розумію, звідки вони беруться. Тож май на увазі. Якщо закінчиш академію на відмінно, можемо обговорити твоє працевлаштування. У мене власна будівельна компанія. Яніно, ти голодна? Особисто я не встиг поснідати, тому із задоволенням випив би чашечку кави.

— А я б із задоволенням виспалася. Всю ніч усім вагоном слухали хропіння однієї милої бабусі. Напевно, у минулому вона була оперною співачкою, бо так хропіти не кожен зможе. Сподіваюся, ви не хропете? — мене починають заводити її червоні щічки.

— Яніно, невже я такий старий, щоб мене називати на ви? ...Річ у тому, що я ні з ким в одному ліжку не ночую, щоб хтось міг поскаржитися на моє хропіння, тож я не в курсі. Квартира у мене досить велика, твоя кімната буде далеко від моєї спальні, тому міцний здоровий сон тобі забезпечений, — одразу видно, що спілкуватися з дорослими чоловіками вона не звикла. — Тоді давай сходимо кудись повечеряти, трохи покажу тобі вечірній Київ.

— Домовилися, — засяяла щасливою усмішкою. — О, це ваша… вибач, твоя машина? Гарнюня. Така… фігуриста.

Приголомшливо… мій «мазераті» фігуристим ще ніхто не називав. Якби тачки вміли червоніти – мій жеребець точно б зашарівся. Дивна річ, поряд з Яніною мені хочеться бути галантно-дбайливим лицарем, здуваючи пилюку з цієї юної пушинки. І це не лише сексуальне тяжіння, це щось іще, щось мені незнайоме…