Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Нічого панні з усякою потолоччю блукати! — різко обірвав його батько. — Іди сам!

Михайлик не посмів заперечити батькові, хоча знав, що Орися теж хотіла взяти участь у забавах. Не раз дівчина розповідала йому, як весело вона колядувала з подружками в рідному Києві. Тому хлопчик на самоті понуро побрів до натовпу молодих селян. А його батько, задоволений тим, що так легко спровадив сина, пішов у будинок. «Як добре, що син іде. Нарешті я можу побути з нею наодинці!» — радісно думав Матвій.

Він застав Орисю біля каміна. Дівчина сиділа у кріслі і, витончено опершись на лікоть, задумливо дивилася на вогонь. Клесінський присів поруч, не зводячи очей з її тонкого профілю. «Цікаво, про що вона думає? Мабуть, про свого Тимофія!» — розмірковував чоловік. Орися зиркнула на нього, і Матвій побачив у її очах затаєний страх. Він здивувався: «Невже вона боїться мене? Але чому?»

— А де Михайлик? — запитала Орися, щоби порушити незручність мовчання.

— Пішов колядувати, — відповів Матвій і відразу приступив до справи, заради якої і спровадив сина. — Орисю, напередодні Різдва прийнято робити подарунки, тому прийми від мене скромний дар.

Пан полковник узяв із маленького столика біля стіни гарну скриньку, інкрустовану перламутром. Скромним даром виявилося дороге намисто з перлів у кілька рядів.

— Я не можу прийняти цей подарунок від тебе, пане, — зніяковіло промовила Орися.

— Це ще чому? — нахмурився Клесінський.

— Я не можу приймати подарунки від сторонніх чоловіків. Це недобре! — пробелькотіла дівчина.

— Не говори дурниць! Який я тобі сторонній? Я твій майбутній родич, отже, з твого боку буде неповагою відмовлятися прийняти від мене подарунок, — суворо промовив пан Матвій, дістаючи намисто.

Особливо не церемонячись, він підійшов до Орисі ззаду і, не звертаючи уваги на її сум’яття, відкинув убік розпущене з нагоди свята волосся, щоби самому надіти на неї перли. Застібаючи намисто, полковник торкнувся пальцями шиї дівчини й уже не міг прибрати рук. Прикрашені перснями, пещені пальці Матвія ковзнули по ніжній шкірі, погладили плечі, зарилися в густе світле волосся. Клесінський навіть затремтів від збудження.

— Пане полковнику! — Орися кинулася від нього, і в її очах Матвій знову побачив страх, але ще відчайдушніший, ніж раніше.

— Піди, подивися на себе в дзеркало. Перли тобі дуже личать, — як нічого й не було, безпристрасно відповів їй Клесінський.

Пригнічена непристойністю ситуації, що склалася, Орися навіть забула подякувати і швидко вибігла з кімнати. Матвій заплющив очі, переводячи подих, і стиснув руками скроні — якби вона не пішла, він схопив би її та обсипав поцілунками. Дедалі важче й важче вдавалося йому впоратися з власною пристрастю. «Вона, напевно, про все здогадалася! — подумав він. — Що ж, на краще. Тільки от, чому ж вона мене боїться? Це саме страх, не огида. Мабуть, розуміє, що повністю залежить від мене, і тому боїться. Адже їй нікуди подітися! А якщо повернеться Тимофій… До речі, а чого його досі немає? І взагалі, дуже дивна поведінка для закоханого чоловіка — залишити наречену й поїхати Бог знає куди й навіщо? Я від такої дівчини нізащо не поїхав би! Що він там затіяв таке важливе, що так спішно покинув дім і наречену? Може, його, боронь Боже, уже й у живих немає, якщо не повертається та не шле звісток? А може, й охолов до неї. Адже Тимофій вітрогон і жінколюб, підпав під хвилинний каприз — викрав дівчину, а тепер повернувся на Січ, де йому — воля, і вже шкодує про скоєний вчинок», — думав Матвій.

Несподівано для самого себе пан Клесінський усвідомив, що саме молодший брат є перешкодою на шляху до його кохання. Дійсно, тепер Орися думає лише про Тимофія й чекає його. Вона живе тільки цим коханням і очікуванням його повернення. Тому самому Клесінському поки немає на що сподіватися. А от якщо дівчина не дочекається свого милого, то тоді цілком імовірно, що Матвій зможе домогтися її прихильності та згоди поєднатися шлюбом. Адже Орися повністю опиниться в його владі, коли Тимофій відмовиться від неї. Додому Матвій її не відправить. Адже, як йому відомо, вона сама не захоче повернутися туди, де її чекає нелюбий наречений. А більше самотній дівчині нікуди йти. Матвієві й на думку не спадало, що він може примусити Орисю жити з ним, не вкладаючи шлюбу. Попри всю його владність і жорстокість, пан Матвій жодного разу не схиляв до кохання й не брав жодної жінки силою, навіть своїх холопок, якщо бачив, що ті не хочуть йому догодити з доброї волі. Вихований у поняттях того, що жінок треба поважати, оберігати й шанувати, у Матвія навіть помислу не було, що може приректи на таку ганьбу і приниження будь-яку жінку, а кохану й поготів. Тому пан Клесінський вирішив потерпіти до того часу, коли Орися зневіриться чекати повернення Тимофія, — тоді в нього буде реальний шанс забрати дівчину собі.

Так думав пан Матвій Клесінський у Святий вечір.

А Орися, сховавшись у своїй кімнаті, стягнула із себе намисто й відкинула від себе дорогі перли так, наче це був ганебний нашийник. Дівчина сіла на ліжко і впустила голову на коліна, обхопивши її руками. «Чому? Що я зробила не так? Хіба я давала йому привід?» — думала Орися. Якщо раніше вона заспокоювала себе думками про те, що їй лише здалося, ніби Клесінський має до неї якісь почуття, то після цієї події в дівчини не залишилося жодних сумнівів — пан Матвій відчуває до неї потяг.

Орися досі пам’ятала домагання Далевича, тож боялася, що все повторитися знову. Лише тепер це буде набагато гірше — їй нікуди втекти від Клесінського. А що станеться, якщо про це дізнається Тимофій? Як він на це подивиться? Що про неї подумає? Що їй тепер робити далі з усім цим?

Дівчина затиснула рукою свій браслет — тепер вона носила подарунок коханого без остраху й не розлучалася з ним навіть уночі. Орисі здавалося, що так Тимофій до неї ближче. «Повертайся швидше, коханий! Мені так