Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Сфорца й численним подорожам поляків до Італії задля здобуття гуманістичної освіти та зовнішнього лиску. ">[83], не розказували. Орися обов’язково мусила бути присутньою під час відвідин сусідів. Матвій усім відрекомендував її як свою родичку, особливо не вдаючись у подробиці їхнього рідства. Та й цими подробицями ніхто з гостей не цікавився.

Пан Клесінський хоч і був українцем, але охоче перейняв польські звичаї, як і більша частина української шляхти. Побут його обійстя був улаштований за прикладом польської знаті. Робив він і бенкети за польськими правилами, з дуже різноманітними наїдками та рясними хмільними напоями. Сусідські шляхтичі, бувало, по три дні бенкетували в його маєтку, напиваючись так, що падали просто під стіл. Тоді хлопи виносили їх із їдальні й укладали в опочивальнях проспатися до наступного ранку. Пану Матвію не бракувало грошей, тому такі бенкети не обтяжували його кишеню. Та й особливо витратними для нього ці бенкети не були, оскільки велике поголів’я худоби, птиці, власні льохи з горілкою та медом давали змогу щедро і смачно пригощати ненажерливих гостей.

Орисі всі ці застілля не подобалися, адже були занадто бурхливі. Однак шляхтичі ставилися до дівчини з великою повагою, що межувала майже зі схилянням перед нею, і часто піднімали свої кубки за здоров’я прекрасної панни Ірини — Орисею гості її ніколи не називали. Така поведінка не була дивною: шляхтич завжди був веселий, готовий воювати, галантний, напівп’яний і трохи закоханий, не важливо в кого, але обов’язково щоби панночка мала тихий норов. Та попри це, у перше таке застілля, коли гості перепили й під дією хмільного влаштували сварку, а потім схопилися за шаблі, з якими не розлучалися навіть за столом — а як же інакше: «Без карабелі ні до Бога, ні до постелі!», — Орися дуже злякалася і втекла до своєї кімнати. Тому й не побачила, що кривавий поєдинок так і не розпочався — один із дуелянтів звалився в знемозі від безмірно випитого та з’їденого під стіл.

Не менш тепло, ніж чоловіки, до Орисі поставилися й жінки. Сусідки відразу прийняли її у своє коло й поводилися з дівчиною дуже ласкаво, вважаючи її сиротою, яку Клесінський із милості забрав до себе. А оскільки дами визнавали себе побожними й милосердними, то навіть і не думали зневажати бідну сироту. Та й панночка Ірина була такою милою, такою скромною й лагідною, що не можна було не полюбити її. Особливо привітно ставилися до Орисі дві панночки, Ванда і Юзя, доньки найближчого сусіда Клесінського, пана Міхала Залеського. Ванді було вісімнадцять років, а її сестричці — шістнадцять, і вони із задоволенням приїжджали до Орисі в гості та запрошували до себе. Орися спочатку соромилася в їхньому товаристві, адже до цього їй доводилося дружити зі звичайними містянками, а не зі знатними паннами. Але її хвилювання було марне — у всіх дівчат, незалежно від стану, завжди є спільні інтереси й теми для розмов, від моди й до любовних таємниць. До того ж сестри були зовсім не гордими, а дуже простими й нехитрими панянками, тому всі троє дівчат згодом подружилися.

Орися вважала, що такі пишні застілля бувають лише у Клесінського. Проте дуже здивувалася, коли побачила, що точно такі самі пиятики влаштовували й тоді, коли їх запрошували до себе сусіди. Тоді пан Матвій, прихопивши із собою Орисю, але залишивши сина вдома, їхав у гості. Дівчина бачила, що йому лестить і приносить задоволення з’являтися з нею на людях рука об руку, але вдіяти нічого не могла — пан Матвій був винятково шанобливий і його ні в чому було дорікнути. На відміну від своїх сусідів, Клесінський ніколи не напивався до неподобства ані за своїм, ані за чужим столом, і майже завжди повертався ночувати додому. Взагалі пан Матвій вигідно відрізнявся від своїх сусідів-шляхтичів, котрі розжиріли й рано постаріли від розгульного та п’яного життя. У солідному віці він зберіг стрункість, спритність і силу молодості та був досі привабливим для жінок — його чарівність, ввічливість, гідність і манера триматися незмінно вабили їх до Клесінського. Не раз Орися помічала, як не лише заміжні сусідки, а навіть їхні юні дочки ласкаво і двозначно всміхалися Матвієві, роздивляючись його гарне, мужнє обличчя. Але колишній полковник був з ними чемним і не більш того — його зовсім не тішила й не приваблювала така увага слабкої статі.

Наближалося Різдво. Орися чекала галасливого гуляння та великої кількості гостей, але все вийшло зовсім інакше. Традиції святкування Різдва поляками багато в чому збігалися з традиціями святкування в Україні. Свято відзначали всією сім’єю, не запрошуючи гостей. Точно так само у Святий вечір накривали святковий стіл із дванадцяти страв за кількістю апостолів. Але за польським звичаєм до столу обов’язково подавали червоний борщ із «вушками», начиненими грибами, коропа чи щуку, щедро приправлених спеціями й соусами, обов’язковими були й пироги, і кутя, і різноманітні каші, і узвар. Але найдивнішим для Орисі став польський різдвяний пряник на меду. Тісто для нього замішували за кілька тижнів до Різдва, а оскільки дозрівало воно повільно, то в сирому вигляді могло зберігатися тижнями. Одарка власноруч заготовила тісто для пряника за три тижні до свята, залишивши його в холодному погребі, а випікала пряники за три дні до Різдва. Спочатку вони були тверді, але трохи полежавши, ставали м’які і просто танули в роті.

Святвечір пройшов у тісному сімейному колі. Пан Матвій щедро обдарував монетками дворову челядь. А після вечері, коли у двір маєтку прийшла селянська молодь колядувати, він звелів видати їм їстівного і, стоячи на ґанку, жбурнув у натовп селян жменю золотих монет. Зі сміхом спостерігав зарозумілий полковник, як у світлі смолоскипів селяни повзають на землі, збираючи монетки, вихоп­люючи їх один в одного. Орисю обурило таке ставлення до людей, і вона пішла до будинку. Михайлик м’явся на високому ґанку, а потім зважився попросити батька:

— Батьку, можна мені піти з ними колядувати? — хлопчик указав на селян.

— Ну що ж, піди! — милостиво дозволив пан Матвій, а потім єхидно додав: — Хоч дівок помацай, а то тільки й сидиш в обнімку з книгами. Он ті дві, на мою думку, гарненькі! Із них обох і починай!

Михайлик спалахнув від приниження і пробелькотів:

— Піду, покличу Орисю.