Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Наступного ранку Орися зіткнулася з Матвієм у коридорі, але він лише холодно привітав її з Різдвом. Пан Матвій більше не дозволяв собі таких вольностей. Холодний, шанобливий, він ставився до Орисі так, ніби нічого не сталося того вечора. Тому бідолашна дівчина трохи заспокоїлася.

Зима тягнулася нескінченно довго. Орися чекала весни з нетерпінням, сподіваючись, що тоді, нарешті, прийде звістка від Тимофія.

Настала Масниця, яку сільські шляхтичі святкували з особливим розмахом, веселощами й витівками, влаштовуючи пишні застілля й катання на санях, що називали кулігами.

У вівторок Масниці у двір маєтку в’їхала галаслива юрба сусідів: чоловіки — верхи, а жінки — на санках. Веселий і вже напівп’яний натовп увірвався до їдальні й одразу ж почалося гучне застілля. Життєрадісно і з дотепними фрашками шляхтичі піднімали кубки за здоров’я присутніх дам. А після, наївшись та напившись, натовп мав намір поїхати до наступного сусіда за тим самим — поїсти й випити.

Челядь спішно закладала сани для Орисі. Михайлик почувався погано, почав частіше кашляти й багато часу проводив біля теплого каміна або в ліжку, тому не збирався нікуди їхати. Орися хотіла було залишитися з хлопчиком, але пан Матвій майже наказав їй їхати разом з усіма.

— Збирайся й поїхали, — жорстко сказав пан полковник. — Михайлика є кому доглядати. Один день він чудово й без тебе обійдеться. А тобі буде корисно трохи розважитися. І взагалі, припиняй із ним няньчитися. Він уже майже чоловік, а все чіпляється за твій поділ, як маленький. Час йому трохи змужніти.

Орися насупилася й несподівано різко заявила:

— Пане полковнику, чому ти так зневажливо ставишся до сина? Хіба він винен у тому, що хворіє? Не поїду! Я залишуся з ним.

Матвій здивовано підняв брови — завжди лагідна та слухняна Орися несподівано проявила твердість, якої він від неї не очікував. «Треба ж! А дівиця з норовом! Тиха, але якщо знадобиться, то будь-кому відсіч дасть!» — подумав Матвій, а вголос сказав:

— Це не твого розуму справа! Іди, одягайся. Гості чекають. Не забувай, що ти маєш обов’язки не лише перед Михайликом, а й перед гостями. Ти тут господиня й виявиш неповагу, якщо не поїдеш з усіма. Не забувай про це!

Орисі нічим було заперечити, тож вона, насуплена, пішла вдягатися. Вийшовши на ґанок, біля якого вже стояли запряжені трійкою коней сани, Орися з важким серцем підійшла до них. І відразу двоє сусідів — літній, але все ще пустотливий пан Міхал Залеський і пан Лешек Павловський підбігли до неї з обох боків, допомагаючи піднятися в санки, супроводжуючи свою допомогу жартами й компліментами. До незадоволення Орисі, Клесінський теж сів у сани поруч із нею, замість того щоб їхати верхи, як інші чоловіки.

— Дивіться, пан Клесінський заліз до раю і сів поруч з янголом! — голосно вигукнув пан Міхал. — Пане Матвію, поступися мені місцем у своєму раю хоч на одну годинку!

На це безглузде прохання Клесінський нічого не відповів, лише гордовито посміхнувся.

— Та за тобою вже всі чорти в пеклі нудьгують! Старий грішник! — розсміялася його дружина, пані Грася, що сиділа з доньками в санях. — Ти хоч би посоромився моститися до молодої панночки, стара мармизо! Тебе ще коні злякаються й понесуть!

— Ну от і славно буде! І тоді мій янгол, панна Ірина, віднесе мене до раю, а ви всі залишитеся тут, на землі, — грішити й каятися, — узявся в боки пан Міхал. Але втратив рівновагу, бо вже багато випив, і гепнувся біля свого коня, викликавши вибух реготу.

Нарешті галаслива компанія виїхала з двору. Орися відчувала нестерпний сором: їй здавалося, що всі навколо розуміють, чому Клесінський їде з нею в санях, а не верхи, як інші чоловіки, що всі бачать його звернені до неї закохані погляди. Пан Матвій лише зрідка косував на неї, і на його гарних губах ковзала трохи глузлива посмішка — він чудово розумів причину сум’яття дівчини.

Спочатку заїхали до пана Владека, сусіда Клесінського, де всі весело провели час, оскільки хитрий господар уже чекав непроханих гостей за накритим столом. А потім уже остаточно п’яний натовп поїхав кататися далі.

І тут трапилася жахлива подія.

Чоловіки, які їхали верхи швидше, ніж жінки в санях, засперечалися, чий кінь найжвавіший. Оскільки кожен хвалив свого, то вирішили зробити так: чий кінь швидше доскаче до кінця лісу — той і є найшвидшим, і всі вершники поскакали вперед. А ліс цей був той самий, у якому жила знахарка Оксана. І треба ж було статися такому, що Оксана звідкись поверталася додому лісовою дорогою. Зачувши шум і кінський тупіт, жінка звернула з дороги до дерев біля узбіччя, щоби не заважати вершникам.

Пан Павловський найперший скакав на своєму породистому жеребці й уже розраховував на виграш — глечик меду, — пустив свого коня ще швидше, не помітивши нерівностей дороги. Кінь його оступився на буграх і ямах, припорошених снігом, і впав, придавивши собою вершника. Таке закінчення перегонів викликало бурхливий сміх п’яної шляхти. Тільки не смішно було самому Лешекові Павловському — червоний від гніву й досади через те, що став загальним посміховиськом, він піднявся, шукаючи, на кому зірвати свою злість. І тут йому на очі потрапила Оксана.

— То це ти, відьмо, мене зурочила! — закричав пан Лешек, кидаючись до Оксани. — Це ти зурочила мого коня, що він спіткнувся! Ну зараз ти пошкодуєш, що вилізла з пекла на світ Божий!

Павловський підняв батіг, який зі свистом опустився на перелякану Оксану. Від дикої злоби шляхтич не обирав, куди саме бити ні в чому не винну перед ним жінку, а просто лупив, куди батіг потрапить. Оксана спробувала було втекти, але пан Лешек наздогнав її і, схопивши за довгу косу, потягнув назад.

— Пане Лешеку, та навіщо тобі так утруднюватися? Повісьмо її ліпше! — весело крикнув хтось із натовпу.

— Так, повісимо! — одразу ж підхопив жорстокий п’яний натовп. —