Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— У цьому не допоможу. Він і раніше ні з ким чужим балакати б не схотів, а зараз — тим більше.

— Добре, а хто міг документи фальшувати?

— Ну, таких у Львові багато.

— Фармазонське місто? — спитав я.

— Яке? — не зрозумів старий.

— Багато фахівців із фальшування?

— Та вистачає. Що хочеш тобі зроблять, будь-який документ склепають.

— А чи є такі, які могли б руські документи робити?

— Руські? — Чоловік замислився. — Можливо, Шимон Балтер. Він і в Росії сидів, коли із контрабандистами працював. І такий, що сам може на справу піти, хоч і кульгавий.

Я подумав, що кульгавих серед нападників не було. Хоча залишалися ж водії, які з машин не виходили.

— А машиною той Шимон керувати вміє?

— І дуже добре. В нього гоночна була, поки ми не конфіскували. До речі, я б на місці Леха вже зараз із фальшивим паспортом до Архангельська їхав.

— Для чого?

— А щоб на пароплав сісти, до Америки. Він через Гамбург хотів, але тепер війна, треба лінію фронту переходити. Навіщо зайвий ризик?

— Фотографія Леха того є?

— Є. У архіві, а архів у вас. — Він узяв другий червінець.

— Добре, дякую. — Я пішов до виходу.

— Зачекай! — сказав Войцех. Я зупинився. Він підійшов. — А чого ти думаєш, що це місцеві зробили?

— А хто ще? — здивувався я.

— Ну, як ваші Львів захопили, сюди російські злодії поїхали. Спочатку по одному, по два, а зараз уже десятками. Місцевих не слухають, свої порядки встановлюють. Цієї ночі двох батярів прирізали. Може, це вони й ікону викрали. Щоб влада по місцевих вдарила, місце розчистила.

Замислився я.

— Ні, місцеві. Дороги знали. Але про злодіїв російських цікаво. Злодії зазвичай товаришують. Он у Росії польських злодіїв завжди поважали.

— Чув, що львівські бандити намагалися з ними балакати, щоб по-мирному все. А російські злодії кажуть, що тут тепер Російська імперія, їхній закон, а кому те не подобається, то нехай забираються. Нахабно поводяться, як і всі московити.

— Ну, скромних злодіїв я ще не зустрічав. Дякую тобі, Войцеху. Звернуся до тебе, як треба буде.

— Добре, тільки приходь сам і пішки. А то ще сусіди подумають, що я з москалями здибався.

— Домовилися.

Поїхали ми до полковника.

— Щось вдалося дізнатися? — поцікавився Нікольський.

— Дещо, — насупився я. Думав. Полковник повідомив, що авта, задіяні при викраденні ікони, знайшли поблизу Львова, порожні.

— Пане полковнику, накажіть поліції на вокзалі затримувати всіх кульгавих. Які б документи не мали — брати і обшукувати. Також дайте наказ перевіряти всіх у Радивилові, де пересідатимуть із австрійської колії на російську. І підняти з місцевого архіву справи на Леха Когута та Шимона Балтера.

— Хто такі?

— Кримінальники місцеві, можливо, причетні до пограбування. Що там з офіцером?

— Через Львів проходило кілька десятків розжалуваних. Більшість зараз на фронті. Четверо у місті, їх арештували, зараз допитують. Ще троє дезертирували.

— А офіцери не зникали?

— Іване Карповичу, невже ви вважаєте, що російський офіцер здатен на такий злочин?

— Ні, я просто думаю, що форму офіцерську треба було десь брати.

— Добре, перевіримо зниклих офіцерів.

— Покажіть фотографії втікачів жандармам, може, пізнають. І посилити треба розшук. Скоро буду. — Я підвівся.

— Іване Карповичу, є надія? — спитав Роттенбург і подивився, як хворий на лікаря.

— Є. Але поки що досить примарна. Працюємо.

Попросив Нікольського відвезти мене до Личакова, там вийшов, походив трохи районом, знайшов шинок «У Яцека». Замовив пиво. Побачив, що дивляться на мене вороже, мабуть, чужі заходили сюди вкрай нечасто. До мене звернулися польською. Слів я не знав, але зрозумів, що мене питають, чи не варто мені випити пива в іншому місці. Питав дебелий хлопець, який був тут за офіціанта.

— Мені потрібен Тонько, — сказав я йому.

— Тонько? А ти хто?

— Він знає, — усміхнувся я.

Хлопець постояв наді мною і пішов за шинквас. Там пошепотівся з товаришем, потім товариш зник. Пиво мені принесли. Я не дуже налягав, бо ж бозна, які тут звичаї.

Хвилин за десять прибіг і Тонько, побачив мене і здивувався, не впізнав. На голові пов’язка, добряче я тоді приклався, сп’яну.

— Сідай, Тонько, — запросив я його. Він нерішуче сів. Я під столом передав його кастет. — Пізнаєш?

Він покрутив кастет і посміхнувся:

— А, то це ви. Пізнаю. Голова досі болить.

— Я до тебе, Тонько, у справі.

— Якій? — Він одразу насторожився.

— Та от треба б мені зустрітися з поважними місцевими людьми.

— Це з ким? — подивився на мене з підозрою.

— З Ласлом, Жигмундом, іншими.

— Не знаю таких, — закрутив він головою. А я підсунув йому під живіт ніж. Його я теж тієї ночі забрав.

— За дві години я повернуся. І краще б їм бути. Скажи, що про справу Леха треба побалакати. І про москальських злодіїв.

— А ти хто такий? — спитав він, потім відчув, як ніж наблизився. — Як вас представити?

— Не тобі мене питати. Бачиш же, що поважна людина.

— Бачу, бачу!

— За дві години, — залишив я гроші за пиво і пішов.

Нікольський мене чекав, нічого не розумів, що я роблю, але дивився захоплено.

— Ну як, Іване Карповичу, що там?

— Та поки нічого, поїхали до полковника.

Там виявилося, що чутки по місту про ікону вже пішли, але якісь непевні. Вдалося встановити, що вбитого водія авта «Руссо-Балт» увечері бачили з якимось офіцером. Ну і капітана Черткова знайшли пограбованого, невідомі зняли з нього форму. Чертков був такий п’яний, що довго не міг пояснити, хто він і що він, тому його відтягли до холодної.

— Оце зараз тільки заговорив, каналія! — дратувався Роттенбург.

— Що з фотографіями?

— Жандарми нікого не впізнали. Там усі три без бороди, а той з бородою був.

— Треба було домалювати бороди. Нехай ще подивляться. І дайте мені особові справи.

— Зараз, Іване Карповичу.

Справи негайно принесли, я їх почитав. Двоє програлися у карти, ставили полкові гроші. Один просто крав. Накупив речей, коханку завів. Ні, не те. А ось із двох картярських один мені в око впав тим, що мав схильність