Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

«Теми картин виникали так: вигадувалась яка-небудь крута назва, яка сама по собі, плюс акторські імена, могла б гарантувати добрий прокат стрічки. Раптом приїжджає хазяїн і говорить: «Чудова думка! Давайте ставити картину на тему “Не пожелай жены ближнего своего”». За цю тему негайно бралися, на допомогу приходили книги, які десь колись кимось були прочитані, писали сценарій і випускали фільм».

Образів, характерів у таких драмах не було. Вони всі були поверхові, однотипні, схематизовані, стереотипні, як і їхні герої. Графи були схожими на скульпторів, скульптори на дворянських синків, великосвітські дами на балерин, балерини на вуличних дівиць. Відрізнялися лише костюмами. Актори ж, які грали головні ролі, насправді не грали, а лише демонстрували себе в різних обставинах… Але були й винятки. Наприклад, І. Мозжухін, талановитий актор, ставився до роботи в кіно, як до справжньої творчості, і не стільки демонстрував себе, як грав.

Серед жіночих «зірок» найбільшою увагою користувалися І. Лисенко – жінка-хижачка, «вамп», спокусниця, самка, яка кожним своїм порухом викликала сексуальні почуття у глядачів, В. Кораллі – прима-балерина Великого театру, З. Баранович, З. Карабанова, А. Ребикова, Н. Рутц – все це актриси середніх здібностей, яких ті чи ті фірми активно висовували на головну роль і роль зірок.

Салонна драма давала можливість глядачеві сховатися хоч на якийсь час від остогидлого побуту і хоч би на годину-другу доторкнутися до іншого, «красивого» життя верхів. Тут і крився успіх цього жанру у ті роки. Як писатимуть кінокритики вже за радянських часів, «кінорепертуар 1914–1917 років був антигуманним, антинародним, антиреалістичним, він відвертав глядача від важливих питань життя, затемнюючи його свідомість і тим виконуючи реакційну політичну функцію».

І все ж і такі кінокритики змушені були зізнаватися, що «кращі фільми тих років вже не можна назвати простими фотографіями театральних сцен. У них можна виявити зачатки прийомів кінематографічної виразності (зміна планів, більш обдумане застосування натурних зйомок). Передові режисери й оператори уважніше ставляться до композиції кадру, все частіше користуються середніми планами, іноді знімають крупними планами, широко користуються горизонтальними і вертикальними панорамами, наїздами, напливами, затемненнями…»

Це вже були паростки майбутнього кіно, але… У ті часи, як свідчить критика, «на дев’ять десятих, якщо не більше, екрани були залиті вульгарністю».

«Дійсність кіно» була не кращою від реального божевілля в імперії. Ба, вона була ще фантастичнішою і карколомнішою, як у вигаданих бурхливою фантазією сценаристів у тодішніх фільмах. Вже не один рік фактичним некоронованим правителем Росії на той час був малограмотний пройда Григорій Распутін – фаворит Миколи II та його дружини Олександри Федорівни, політичний авантюрист, буцімто «провидець» і «цілитель». «Распутінщина» стала виявом повного розкладу правлячої верхівки царської Росії. Виявляючи допомогу хворому гемофілією (спадкове захворювання, пов’язане з порушенням здатності крові зсідатися, характеризується частими і тривалими кровотечами, які можуть виникати у будь-якій ділянці тіла хворого внаслідок легкого удару, порізу, укусу комахи тощо), здобув необмежену владу над царською родиною. Це був малограмотний, неохайний «старець», брудний, від якого завше смерділо, з нечесаним волоссям, скуйовдженою бородою і чорними від бруду нігтями, він правив Росією, і його боялися навіть впливові царські чиновники та вищі посадовці – в тім числі й в оточенні імператора. І почувався аферист в Олександрівському палаці Миколи II, ба, ба, навіть у його родині, як у власній вотчині, у своїх мисливських угіддях, де він був некоронованим царем – у родині царя, владикою для неї і навіть Богом. Хоча скорше – дияволом. Сатаною. Антихристом.

Своє особисте життя і вчинки ця «свята людина» визначила пресловутим принципом: «Не согрішиш – не покаєшся, не покаєшся – не врятуєшся». Отже, вважав цей пройдисвіт, чим більше грішиш, тим більше шансів на «спасіння». Його обожнювали жінки із найзнатніших дворянських родин, вони готові були йти за своїм ідолом хоч у вогонь та воду…

«Ви вже віддались йому?» – недовірливо запитали якось одну з поклонниць Распутіна. «Звичайно. Я уже близька з ним, і горда й щаслива, що так вчинила». – «Але ж ви замужем? Що скаже ваш чоловік про це?» – «Він сприймає це як велику честь. Якщо Распутін побажає жінку, ми всі бачимо в цьому благословення і вибір Божий, і наші чоловіки думають так само»…

Він гвалтував черниць, влаштовував оргії, відвідував публічні будинки, тримав наложниць… Його вплив при дворі був такий, що з ним навіть узгоджували укази царя! «Святий старець» навіював жінкам, що спасіння неможливе, поки не спокутуєш гріх, а істинна спокута можлива лише при наявності гріха. У своїй особі Распутін являв можливості для всіх трьох стадій: і гріха, і спокути, і порятунку… У столиці повзли чутки, що навіть сама імператриця ділила з ним постіль. Розповідали, що він наказував царю стягувати з нього чоботи (взагалі, Микола II був надто безвольною людиною) і мити йому ноги, а потім виштовхував його з кімнати, аби лягти у постіль з його дочками та їхньою матір’ю.

Інші історики вважають, що Распутін був однією з найзагадковіших і найвитриваліших особистостей, які будь-коли з’являлися в роду людському. Він був прекрасним і переконливим артистом. Володів дивовижною витривалістю організму, міг пиячити день і ніч безупину, що просто вбило би іншу людину. До всього ж він випромінював якийсь магнетизм: прем’єр-міністри, графи, священики і великі князі, як і дами вищого світу, а також селянські дівчата відчували його могутню привабливість, а коли стосунки псувалися – непереборну відразу…

І так тривало, поки змовники на чолі з князем Юсуповим не відправили з великими труднощами «святого старця» на той світ. Правда, Распутін не раз заявляв, що його смерть спричинить загибель династії Романових. Через дев’ятнадцять місяців після убивства Распутіна, 18 липня 1918 року, вся царська сім’я буде розстріляна більшовиками в Єкатеринбурзі… Але тоді до вбивства самого Распутіна ще було далеко, і він з Олександрівського палацу при живому імператорові правив Російською імперією і таке витворяв, таке… Що всі ті божевілля, зображені на кіноплівці, іноді здавалися у порівнянні з його витівками просто дитячими казочками на сон грядущий…

Але правий був Максим Горький, який у перші роки світової війни висловив думку, що розкриття закладених на екрані можливостей і використання їх – все ще попереду.

«Я схвалюю кінематограф майбутнього, який безумовно посяде виняткове місце в нашому житті, – це його відповідь на анкету газети «Театр». – Він стане поширювачем широких знань і популяризатором художніх творів. І коли кінематограф проникне в демократичне середовище, рахуючись із вимогами і смаками народу, коли він почне сіяти «розумне, добре, вічне» там, де це необхідно,