Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Фільми пеклися як млинці. Режисери ставили по п’ятнадцять-двадцять картин на рік. У середньому на постановку повнометражного фільму йшло від семи до дев’яти днів – а то й ще менше. Про художню якість таких стрічок ніхто й не думав, відбувалися штампами, стереотипами, дешевими ефектами. І – гнали, гнали стрічки.

Із спогадів В. Гардіна: «Коли директор «Золотої серії» дізнався, що Ханжонков розпочав постановку «Війни та миру», то звернувся до мене і Я. Протазанова з проханням: «Обігнати!!!» Виклик був прийнятий, і ми за шість днів та ночей зробили картину завдовжки в 1600 метрів, випередивши ханжонківську на кілька тижнів!»

Та й більшість постановників не ставили перед собою естетичних задач, вони працювали в розважальній індустрії і виконували – що знімати і як – волю своїх господарів, які їм платили. Навіть талановитий П. Чардинін в умовах конкуренції так спішив, що якось за рік зняв тридцять дві картини (1915). Він інсценізував «Війну та мир» (під назвою «Наташа Ростова»), «Потоп» за Сенкевичем, «Злого хлопчика» за Чеховим, «щось там за Некрасовим, Амфітеатровим тощо. А між екранізаціями класичних творів літератури зняв чотирнадцять салонних драм: «Комедія смерті», «Сестри-натурниці», побутові драми тощо. Нікому невідомі актори у таких фільмах ставали раптом знаменитими. До якості сценарію їм не було діла, як і до художнього образу, аби роль була головна і добре платили». Ще зі спогадів одного кінокритика: «Я, пригадую, запитав у такого, людини вже з іменем, який одночасно знімався у двох картинах двох режисерів, що за ролі він виконує. «Чорт його знає, – відповів мені цей милий актор, – якихось коханців. Один з бородою, другий без бороди».

Це був час, що його М. Горький загалом називав ганебним і безсоромним десятиліттям в історії руської інтелігенції. У літературі й мистецтві тих років панували песимізм і занепадництво. Декадентські письменники і художники проповідували безідейність, «мистецтво для мистецтва», «культ насолоди»…

«У передчутті близького кінця буржуазно-поміщицького ладу в Росії вони все глибше й глибше занурюються у відчай, йдуть у релігію та містику, проголошують торжество смерті».

За роки Першої світової війни було загалом випущено більше 1200 художньо-ігрових фільмів, і чи не всі вони канули в Лету.

Часто в якості матеріалів для фільмів бралися й значні художні твори (хоча б того ж Купріна), але здебільшого це були «інсценізації» популярних народних пісень: «Эй, быстрей летите, кони», «Вот мчится тройка почтовая», «Когда я на почте служил ямщиком», «Бывали дни веселые, гулял я, молодец», «Погиб я, мальчишка, погиб навсегда»…

Інсценізувалися вони найпростішим способом: брався перший рядок в якості назви фільму, а до нього додавався будь-який романтичний сюжет, що хоч трохи перегукується із сюжетом пісні.

Значне місце стали займати короткометражні комічні фарси та водевілі і, звичайно ж, – війна йде, війна! – воєнно-шовіністичні агітки. Хоча б такі, як «За царя и отечество», «Всколыхнулась Русь сермяжная», «За честь русского знамени», «Антихрист, или Кровавый безумец современной войны», а також стрічки про псевдоподвиги, лубки про псевдопатріотичних героїв тощо.

У салонних драмах дія відбувалася або в соціальних верхах – серед титулованої знаті, поміщиків, буржуазії, або в світі письменників, модних художників, популярних артистів, чиї імена були на слуху. Події розгорталися, як правило, в аристократичних особняках і розкішних квартирах, у заміських віллах і дворянських маєтках, на курорті чи скачках, в пишних будуарах знаменитих актрис, в студіях прославлених скульпторів, в оточенні старовинних меблів, дорогих портьєр, екзотичних квітів.

У салонних драмах діяли бездоганно одягнуті чоловіки з багатозначними поглядами («аристократи роду» і «аристократи духу») і звичайно ж, фатальні жінки. Вони, звісно, ніде не працюють, нічим не займаються, а лише закохуються і закохують у себе, зраджують і страждають від ревнощів. Вони вигідно виходять заміж за багатих, підробляють векселі, ідуть на утримання до багатих стариганів і старух, отруюють багатих тіточок, зберігаючи при цьому чистими серця для «полум’яної пристрасті». (У такому жанрі знаходить своє покликання, наприклад, Максимов, творець розчарованого «томного» коханця у бездоганному фраку, з хризантемою в петлиці, його стиль і манера гри – довгі паузи, спрямований у нікуди погляд…)

І, характерно головне: салонним драмам неодмінно даються багатозначні інтригуючі назви, «поетичні», у яких безконечно варіюються слова «любов», «пристрасть», «гріх», «диявол» «смерть»: «Тени любви», «Любовь была его святыней», «Страсть», «Великая страсть», «Ураган страстей», «В буйной слепоте страстей», «Аромат греха», «Во власти греха», «Огненный дьявол», «Потомок дьявола», «Скерцо дьявола», «Смерти обреченные», «На ложе смерти и любви», «Любовь широкую, как море, вместить не могут жизни берега», «И сердцем, как куклой, играя, он сердце, как куклу, разбил» і багато-багато подібних варіантів. А за усим цим – банальні, надумані і примітивні історійки, які вели глядача у якийсь умовний світ.

Основні мотиви салонних драм – мотиви суму, печалі, страху перед життям, естетизації смерті…

«Жизнь и смерть» – містико-символічний фільм Бауера: напівбожевільний художник доктор Рено вбиває кохану жінку для того, щоб… зберегти нетлінною її вроду. Він бальзамує труп і, помістивши його у склепі, ходить туди на побачення…

Фільм «Умирающий лебедь»… Напівбожевільний художник у полоні манії намагається створити картину, присвячену образу смерті. Спостерігаючи в театрі, як молода актриса виконує танець «Умирающий лебедь», він нарешті бачить те, про що довго мріяв. Художник знайомиться з виконавицею, запрошує її позувати для своєї картини, але під дією спалаху безуму задушує натурницю і в трансі малює з мертвої свою картину… Всі салонні драми неодмінно закінчувалися трагедіями, і в цьому творці стрічок були надзвичайно винахідливими – у видумуванні різних варіантів смертей.

«Последнее танго». Професійний танцівник убиває партнершу по сцені, яка його зрадила з іншим під час фіналу «останнього танго».

«А счастье было так возможно…» Герої вдаються до американської дуелі, в результаті якої гинуть усі – усі! – герої картини, масовий, так би мовити, суїцид невідомо в ім’я чого…

«Смерти обреченные»… Дружина, яка зрадила свого чоловіка з другом його дитинства, ховається в дивані і там гине від задухи…

«Скерцо дьявола». Герой, захоплений «сатанізмом», спокушає подругу своєї дружини, зводить друга зі своєю власною дружиною, доводячи її в подальшому до божевільні, штовхає коханку на самовбивство, домагається смерті друга, провокує свого сина-ідіота зґвалтувати сестру, домагається смерті сина та дочки. Картина закінчується апофеозом героя, «сатанински торжествующего» серед трупів загублених ним людей.

Сценарії таких фільмів творилися на ходу. Ось що про цей «творчий» процес