Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Австріяки евакуювали свою поліцію.

— Начальство — можливо, а нижні чини — навряд чи, — наполягав я. — Полковнику, мені потрібен цей список!

— Добре, зараз! — Полковник по телефону наказав принести список.

— Ще мені потрібно дізнатися, хто з раніше засуджених офіцерів і солдатів нашої армії зараз у Львові або десь поблизу.

— Що ви маєте на увазі? — здивувався полковник.

— Те, що людина, яка розмовляє як російський офіцер і тримається як російський офіцер, скоріше за все і є російським офіцером.

— Ви хочете сказати, що до цього пограбування причетний наш офіцер? Це маячня! — закричав Роттенбург.

— Думаю, що ні. Принаймні це міг бути колишній офіцер, наприклад, розжалуваний у солдати і відправлений на фронт. Офіцер, який спокутує свої гріхи.

— У вас немає жодних доказів, що це справді так!

— Звісно, немає! Це лише версія, і я хочу її перевірити!

— Іване Карповичу...

— Полковнику! — перервав я його. — Давайте домовимося, що розслідування, особливо розслідування у вкрай стислий термін, — це наче військові дії. Коли дуже важливо, щоб накази не обговорювали, а виконували. Якщо ви не згодні на такі умови — добре, я вмиваю руки і відмовляюся від цієї справи. Якщо ж ні, то прошу дослухатися до моїх прохань, а не висловлювати думки щодо їх доцільності. Заради справи просто виконуйте!

Він гостро подивився на мене, я витримав його погляд.

— Добре, Іване Карповичу, добре.

Він віддав телефоном відповідний наказ. Нервував, злився з мого спокою. А я сидів над аркушем і малював олівцем. Широка колія, вагон із Житомира. Вузька колія, вагон зі Львова. Радивилів. Два авто зі злочинцями.

— Слухайте, на дорогах же стоять пости. Особливо вночі. Треба розпитати постових, — сказав я.

— Цим займаються. Але ми контролюємо лише основні дороги. Путівці — ні. Думаю, що місцеві могли досить далеко від’їхати саме путівцями.

— Логічно. Я просто думаю, що або вони знайшли прихисток у надійному сховищі десь поблизу Радивилова, або тоді вже поїхали аж до Львова, щоб пересидіти тут. Що ж, мені потрібен детальний опис тих, хто забрав ікону. Скільки їх було, можливо, якісь особливі прикмети.

— Офіцер був із бородою. Один із солдатів, ну, зі злочинців у солдатській формі, мав на обличчі шрам.

— Що ще?

— Більше нічого, темно було, та й не придивлялися жандарми до військових, навіть подумати не могли, що це грабіжники.

Невдовзі зателефонували з Підкаменя. Під час обшуку монастиря вдалося затримати сімох австрійських солдатів, які там ховалися. Без зброї. Але ікони не знайшли, домініканці про її викрадення нічого не знали або казали, що нічого не знають.

— Спитайте про авто. Є у монастирі авто? — підказав я.

Виявилося, що авт у монастирі немає, тільки кілька екіпажів та возів. Невдовзі почала надходити інформація з постів. Два авта бачили у Золочеві, офіцер із першого авта пред’явив наказ із штабу третьої армії.

— То вони поїхали до Львова! — зрадів я, подивившись на мапу. — Пане полковнику, мені потрібні гроші на розслідування.

— Скільки?

— Поки що сто рублів.

Він видав гроші з власного гаманця. Коли принесли список чинів поліції, я вибрав кількох немолодих дядьків і поїхав із Нікольським на пошуки. Одного не було вдома, другий устиг померти, а ось третій, Войцех Піотровський, відчинив нам. Зустрів насторожено, говорити спочатку відмовився. Тоді я попросив штабс-капітана залишити нас. Потім дістав червінець і поклав на стіл. Посунув у бік Войцеха.

— Войцеху, мені потрібна ваша допомога, — звернувся я до нього українською, бо у Львові її могли розуміти. Він здивовано прислухався. Потім обурено засопів.

— Коли я прийшов на роботу, мені сказали, що Російській імперії я не потрібен! А тепер ви просите про допомогу! — гнівно відповів господар місцевою галицькою говіркою, яку я непогано розумів.

— Я — не Російська імперія, і я потребую ваших знань.

— Я нічого не знаю, я старий і дурний поляк! — крикнув він.

— Я — Іван Карпович Підіпригора. Може, чули про такого?

Він здивовано придивився до мене.

— Це той хлопець із журналів? Зараз! — Він підвівся і потеліпав кудись. Повернувся з кількома журналами у руках. На одному був якийсь чоловік із револьвером і лупою. Войцех показав на нього. — Щось ти не схожий.

— А отут? — Я показав на інший журнал. Там уже був я. Обидва журнали були друковані латинськими літерами, мабуть, польською. Він придивився.

— Отут ти, — кивнув. — А ти хіба не вигаданий?

— Ти чув, щоб вигадані люди пропонували справжні гроші за легку роботу? — посміхнувся я.

— Що тобі потрібно?

— Відповіді на кілька запитань.

— Про що?

— Про місцевих бандитів.

— Для чого? — підозріливо спитав він.

— А для чого люди цікавляться бандитами? Щоб розкрити злочин.

Войцех замислився. Потім кивнув.

— Добре, питай. — Він узяв червінець і сховав до кишені. Я поклав на стіл ще один, підсунув Войцеху.

— Хто з місцевих бандитів здатний на озброєне пограбування, дуже нахабне, зі складним планом і чудовим виконанням?

— Ну, були такі люди... — замислився Войцех.

— Хто з них зараз у Львові?

— Ласло Кірай, Жигмунд Косьєжинський, може, ще Лех Когут. Він молодий, але нахабний.

— У когось із них є в банді людина зі шрамом на обличчі?

— У Когута шрам, його порізали колись у Празі. А що трапилося?

Я швиденько розповів про ікону. Войцех тільки головою закрутив.

— Бардзо файна операція!

— Непогана, — погодився я. — Хто б це міг бути?

— Думаю, Когут. Тільки він міг таке витворити, знаючи, що далі буде. Та тут же ті московити всіх рачки поставлять! А йому байдуже, він усе одно до Америки зібрався.

— Навіщо?

— А там дядько його. Колись був у Львові знатний бандит, потім поліцейського вбив. Довелося тікати, бо тут би його повісили. Втік в Америку, великою людиною зробився. І племінника кликав. Але ж Лех — гордий, мабуть, не схотів із порожніми руками їхати, вирішив прихопити на дорогу. І прихопив.

— Де його знайти можна, того Леха?

— Та біля Личакова він зазвичай тримається. Там у нього кілька схованок було. Але зараз, може, і змінив місце. Він не дурний, цей Лех, зовсім не дурний.