Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

Моя зброя зроблена з місячного металу, який зазвичай має біло-блакитний колір, але вночі він ніби світиться, начебто будь-який з наших місяців на темному небосхилі. При цьому на самому лезі завжди залишається помітний майстерно вигравіруваний «Ельфійський візерунок», це заклинання, яке, власне, і дозволяє даному металу бути настільки легким і міцним, даючи йому левову частку його магії. Ельфи хоч і не могли користуватися магією, досконально знали давню мову, яку використовували у створенні зброї для магів. Це свого роду мистецтво зображення, яким вони ні з ким не діляться. І тільки вливши в ці накреслені слова магію воно працюватиме. Багато хто намагався скопіювати їхні письмена щоб самим створювати собі зброї, але як то кажуть, якщо не знаєш що там написано, то краще і не намагайся, адже все робиться індивідуально під мага та його силу.

Час поступово наближався до третьої, і я, швиденько прийнявши душ (одна з магічних цікавинок), вдягнула своє нове спорядження, яке дуже доречно підкреслювало мою струнку статуру, швидким кроком побігла в напрямку тераси.

По дорозі моє волосся практично висохло, добре що воно не надто довге, а всього лише до плечей, що зручно при виконанні затяжних завдань, не люблю надто довго возиться зі своєю зачіскою.

Коли ж я прибула в призначене місце, переді мною відкрилася цікава картина.

Рівно в лінію стояло десь із десяток хлопців приблизно мого віку, наче якісь тренувальні манекени, хоч прямо зараз на них різні магічні заклинання відпрацьовуй. Перед ними ж, немов якийсь торговець на базарі, бігав наш шановний Августій ​​у своїй улюбленій зеленій мантії. Він судорожно поправляв їм одяг і вдивлявся буквально в кожного хто стояв, з усіх боків, ніби намагаючись відкинути останні фрукти, що підгнили, перед візитом королівської інспекції. Я від такої картини спочатку злегка заклякла, але потім вже просто ніяк не змогла стримати свій сміх, тим самим налякавши Августія.

– Ви що їх у окремому приміщенні якомусь вирощуєте? Чому вони практично однакові? – вирішила я вже безпосередньо висловити своє невдоволення, оскільки чудово знала свого начальника.

Він явно або відібрав сюди найзанудніших, або ж просто пішов на іншу крайність і зібрав тут фізично сильніших і найслухняніших в Альянсі. Але, як показує практика, з будь-якими такими людьми я довго не витримую і точно помру від нудьги в перший же день цього цікавого походу.

Краще тоді на самоті по глухомані тягатися!

– Ти що, Анніко! Ці хлопці наші найкращі юні маги, які ще торік закінчили бойову та магічну підготовку! Вони з Другого бойового загону.

– Хм…

Це мені якраз теж не подобалося, адже Другий загін Альянсу дуже сильно славився своєю дисциплінованістю, а мені потенційні вчителя, які до того ж ще молодші по рангу за мене, у поході не потрібні!

Вистачало у мене досвіду спілкування з другим загоном. Цей глава взагалі хоч щось розуміє у сумісності своїх підлеглих? І чудово ж знав, як я відреагую!

– О... так ось хто вони такі, – озвучила нарешті я. – А ви в цих манекенах тріщинки шукали, поки я сюди йшла, чи що? – вже відверто на помсту намагалася я підколоти Августія.

– Що ти таке верзеш! Які ще тріщини, у цих хлопців немає вад! – не замислюючись, заявив він, гордо підводячи своє підборіддя.

– Все з ними ясно ... – «Ну серйозно, рекламує їх як породистого коня». – До речі, Августію, а у вас позаду на спині якась велика, брудна пляма. Де ж ви примудрилися так забруднитись? – аж ахнула я від подиву.

– Де!? – просто жахнувся він.

– А ось там! – вказала я не визначено на його спину. – Воно такого гидкого зеленого кольору, та ще й смердить.

Після цих слів у Голови від жаху очі округлилися ще більше і він, почервонівши як помідор, почав крутитися на одному місці, немов собака, що ганяється за своїм хвостом. На секунду, як величезний собака, адже Августій ​​незважаючи на свій вік був досить високим і статним чоловіком. Навіть зі своїм нормальним зростом я почувала себе поряд із ним якимось гномом.

 Поки він кружляв, я все далі спрямовувала його до цієї невидимої плями, прицьому спостерігаючи за усіма оточуючими. Адже Августій ​​той ще чистюля і не переносить жодної цятки бруду, і про це абсолютно точно відомо кожному тут присутньому.

 – Гаразд, я пожартувала. Нічого там немає, – зглянулася нарешті я, адже основної мети я вже досягла, і вона полягала не в тому, щоб просто познущатися з свого начальника... Ну може, хіба що трішечки.

– Анніко! Не смій глумиться над старим! – розлютився він уже не на жарт, очевидно збираючись серйозно мене сварити. – А то тобі з рук так просто не зійде!

– Гаразд Вам, Августій не злиться, будь ласочка. Я просто перевіряла дані бойових одиниць на психологічну сумісність цього завдання. Вибачте мені, – чесно сказала я і невинно покліпала віями, чим трохи збила його з пантелику, особливо тим фактом, що я перед ним вибачилася. Адже це насправді така ж рідкість як і дракони.

– Гаразд, цього разу вибачаю, – невпевнено, сказав він прокашлявшись. – Тільки поясни мені, яким таким чином ти їх зараз перевіряла? – глянув він на мене з явною підозрою.

– Яким, питаєте? Та простіше простого! Я їх на почуття гумору перевіряла і на адаптивну реакцію на ситуацію. І судячи з цього, у них взагалі немає почуття гумору, ні в кого. Загалом повний нуль. Без шансів! Всі хлопці, коли ви тут крутилися, навіть не ворухнулися. І м'яз на їхньому обличчі не здригнувся, наче вони взагалі ні на що не звертають уваги поки не дати команду.