Читати книгу - "Рік у місті, Марі Маас"

Минув тиждень. Максим не міг забути їхньої розмови в бібліотеці. Її зауваження про "ідеальність" його проєктів змусило його переглянути власний підхід до роботи. Він довго думав, як додати "хаосу", про який говорила Аліна.

Одного вечора він зважився. Написав їй коротке повідомлення:

"Аліно, привіт! Хотів би показати нові ескізи. Можливо, ви підкажете щось цікаве? Чай чи кава за мною."

Повідомлення залишалося непрочитаним майже годину, і Максим уже почав думати, що, можливо, він зробив щось недоречне. Але тоді прийшла відповідь:

"Привіт. Чому б і ні? Завтра вранці. Кав’ярня?"

**

Вони зустрілися в знайомій кав’ярні. Максим приніс із собою планшет із новими ескізами, а Аліна – свій блокнот для замальовок.

– Ось, – сказав він, відкривши один із креслень. Це був ескіз будівлі – багатоповерховий офіс із прозорим фасадом і ідеальними геометричними формами. Але тепер у кресленні були несподівані елементи – кольорові акценти, вигнуті лінії, які нагадували мазки фарби.

– Це… несподівано, – сказала Аліна, вдивляючись у деталі.

– Я думав про те, що ви сказали в бібліотеці, – зізнався Максим. – Це спроба вийти за рамки. Але я не впевнений, чи це працює.

Аліна посміхнулася й потягнулася за своїм блокнотом.

– Я б додала ось тут щось більш яскраве, – сказала вона, малюючи олівцем поверх його ескізу. – І ось тут трохи асиметрії.

Вони провели разом кілька годин, обговорюючи ідеї та доповнюючи один одного. Її спонтанність і емоційність доповнювали його раціональність і чіткість. Коли вони закінчили, креслення було зовсім іншим – більш живим, насиченим і сміливим.

– Ви хороший партнер, – сказав Максим, дивлячись на її замальовки.

– І ви не такий строгий, як здається на перший погляд, – відповіла вона, усміхаючись.

Кілька тижнів потому в одній із міських галерей відкрилася нова виставка. Аліна підготувала нову серію робіт – натхненних, сміливих і більш концептуальних. На кількох із них можна було впізнати вигнуті лінії, які нагадували архітектурні елементи з ескізів Максима.

Максим теж був присутній на виставці. Він прийшов пізніше, коли галерея вже була заповнена людьми. Його увагу привернула одна з робіт – абстрактна композиція, яка нагадувала його власний проєкт.

– Ви впізнали? – почув він знайомий голос.

Він обернувся й побачив Аліну. Вона була в чорній сукні, волосся було зібране, а в руках вона тримала келих шампанського.

– Впізнав, – сказав він, усміхнувшись. – Це несподівано.

– Це моя подяка за ті наші години з олівцем і планшетом, – відповіла вона.

– Як щодо наступного проєкту? – запитав він, дивлячись прямо їй у очі.

– Можливо, – відповіла вона з легкою усмішкою.

Їхній зв’язок ставав глибшим, хоча обидва продовжували тримати дистанцію, боячись відкритися. Але кожна їхня зустріч, кожен спільний проєкт додавав до їхніх життів щось нове, змінюючи їх.