Читати книгу - "Рік у місті, Марі Маас"

Минуло кілька днів. Аліна й Максим кожен жив своїм життям, але думки один про одного стали частими й несподіваними. Кожен із них у глибині душі відчував, що їхні шляхи ще перетнуться, хоча й не знали, як саме.

Того вечора Аліна вирішила піти в міську бібліотеку, щоб знайти натхнення для нової серії картин. У галереї їй запропонували підготувати кілька робіт до весняної виставки, і тепер вона шукала ідеї. Старовинний будинок бібліотеки завжди приваблював її – високі стелі, полиці, що тягнулися до самої стелі, і тиша, яка, здавалося, обіймала кожного, хто туди заходив.

Вона вибрала книгу з мистецькими ескізами й сіла біля великого вікна, що виходило на засніжений парк. За вікном падав сніг, м’яко вкриваючи дерева та доріжки білим полотном.

Аліна настільки поринула у свої думки, що не одразу помітила, як до неї підійшов Максим.

– Несподівана зустріч, – сказав він спокійно, тримаючи в руках книгу про сучасну архітектуру.

Вона здригнулася від його голосу, але коли підняла очі, відчула теплий спалах радості.

– Справді несподівана, – усміхнулася вона. – Ви часто буваєте тут?

– Не дуже. Але іноді приходжу, коли хочу змінити обстановку, – відповів він, сідаючи навпроти неї.

Вони говорили пошепки, щоб не порушувати тишу бібліотеки. Розмова почалася зі звичайних тем – мистецтво, книги, робота. Максим розповів, що шукає ідеї для нового проєкту, і натрапив на книгу, яка привернула його увагу.

– А ви? Що шукаєте? – запитав він, киваючи на книгу в її руках.

– Натхнення, – зізналася вона. – Мені треба створити щось нове для виставки, але поки що я не можу зосередитися.

Максим уважно подивився на неї.

– Можливо, вам потрібен новий підхід. Відкинути всі рамки й просто почати малювати, не думаючи про результат.

Вона засміялася.

– Це звучить дуже по-філософськи.

– Інколи найкращі речі виходять саме тоді, коли ми не стараємося їх контролювати, – додав він, несподівано серйозно.

Вони провели за розмовою понад годину. Максим несподівано запропонував їй подивитися кілька його креслень, які він створював для нового проєкту.

– Я архітектор, але завжди цікавився, як би виглядало місто, де всі будівлі створені митцями, – сказав він, показуючи ескіз.

Аліна уважно дивилася на його малюнки, помічаючи точність і ретельність кожної лінії.

– Це красиво. Але, можливо, трохи… ідеально, – сказала вона, піднявши погляд.

– Що б ви змінили? – запитав він із щирою цікавістю.

– Додала би більше кольору. І трохи хаосу, – вона посміхнулася.

Їхні погляди зустрілися, і між ними на мить запанувала тиша. У цій тиші було більше, ніж просто спокій – це було розуміння, яке поступово народжувалося між ними.

Коли бібліотека почала закриватися, вони вийшли разом. На вулиці йшов сніг, вкриваючи місто легким сріблястим покривалом.

– Дякую за розмову, – сказала Аліна, зупиняючись біля перехрестя.

– Я теж дякую, – відповів Максим. – Сподіваюся, наступного разу ви покажете мені свої нові роботи.

– Можливо, – тихо відповіла вона, і її усмішка стала ще теплішою.

Вони обмінялися поглядами, і кожен пішов своєю дорогою, але обидва знали, що ця зустріч була лише початком чогось більшого.