Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Решту Дарклінґових гриш легко було впізнати серед екіпажу, не лише завдяки яскравим кефтам, а й тому, що вони ледаче підпирали загорожі, витріщался на море або базікали, поки матроси працювали. Я навіть побачила Творця у багряній кефті, котрий читав щось, спершись на скручену бухтою мотузку.

Коли ми минали два велетенські чавунні баки, встановлені на палубі, я чітко відчула сморід, який унизу здавався таким нестерпним.

— Це казани для топлення китового жиру, — пояснила Женя. — У них виготовляють олію. На цьому рейсі ними не користувалися, та сморід ніколи не вивітрюється.

Гриші й члени екіпажу оберталися й витріщалися на нас, поки ми йшли палубою. Проходячи під бізань-щоглою, я поглянула вгору й побачила високо над нами хлопця і дівчину зі свого сну. Вони висіли на мотузках, наче дві хижі пташки, й спостерігали за нами однаковими золотавими очима. Отже, вони мені не наснилися. Вони справді були в моїй каюті.

Іван відвів мене на ніс корабля, де на нас уже чекав Дарклінґ. Він стояв спиною до нас, розглядаючи бушприт, що простягнувся аж до синього небокраю; його чорна кефта майоріла, мов чорнильна військова хоругва.

Уклонившись, Женя з Іваном залишили нас наодинці.

— Де Мал? — прохрипіла я; горло так і залишилося скрипучим.

Дарклінґ не обернувся, лише похитав головою й зауважив:

— Принаймні ти передбачувана.

— Перепрошую, що набридаю. Де він?

— Звідки ти знаєш, що він досі живий?

Мій шлунок зав’язався вузлом.

— Тому що знаю тебе, — відповіла я впевненіше, ніж почувалася.

— А якби він помер? Ти б кинулася в море?

— Тільки з тобою разом. Де він?

— Озирнися.

Я розвернулася. Крізь хитросплетіння мотузок і такелажу побачила на протилежному кінці палуби Мала. Він був затиснутий між вартовими Корпуснійцями, але прикипів поглядом до мене. Дивився, чекаючи, поки я розвернуся. Я зробила крок йому назустріч. Але Дарклінґ схопив мене за руку.

— Ані руш, — наказав він.

— Дозволь мені поговорити з ним, — попросила я, ненавидячи розпач, що пролунав у голосі.

— У жодному разі. У вас двох є погана звичка поводитись як ідіоти й називати це героїзмом.

Дарклінґ підняв руку, і Малові вартові потягли хлопця геть.

— Аліно, — крикнув він і загарчав, коли вартовий щосили зацідив йому по обличчю.

— Мале! — вигукнула я, а вартові, незважаючи на борсання, потягнули його в трюм. — Мале!

Я вирвалася з Дарклінґових лабет, подих мені перехопило від гніву.

— Якщо ти зробиш йому боляче…

— Я не збираюся робити йому боляче, — заспокоїв мене чоловік. — Принаймні поки він може стати мені в пригоді.

— Я не хочу, аби його травмували.

— Поки що він у безпеці, Аліно. Але не випробовуй мене. Якщо один з вас зробить хоч крок убік, другий страждатиме. Йому я сказав так само.

Я заплющила очі, намагаючись стримати лють і безнадію, що здіймалися всередині. Ми повернулися туди, звідки почали. Я коротко кивнула.

Дарклінґ знову похитав головою.

— Із вами двома так просто — варто вколоти його, і ти сплинеш кров’ю.

— І ти цього не можеш збагнути, чи не так?

Витягнувши руку, чоловік доторкнувся до нашийника Морозова, зачепивши пальцями мою шию. Навіть цього легенького доторку вистачило, щоб між нами встановився зв’язок, і я завібрувала від сили, наче дзвін, у якийсь щосили вдарили.

— Я розумію достатньо, — м’яко озвався він.

— Я хочу бачити його, — вдалося мені витиснути з себе. — Щодня. Хочу знати, що він у безпеці.

— Авжеж. Я не жорстокий, Аліно. Просто обачний.

Я мало не розреготалася.

— Саме тому дозволив своєму чудовиську вкусити мене?

— Не тому, — заперечив він, спокійно дивлячись на мене. Потім ковзнув поглядом до мого плеча. — Болить?

— Ні, — збрехала я.

Дарклінґові губи скривилися в ледь помітній усмішці.

— Незабаром стане легше, — пообіцяв він. — Але рана ніколи не зцілиться повністю. Навіть із допомогою гриш.

— Ці створіння…

— Нічєвої.

Зроблені з нічого. Я здригнулася, пригадавши, стрімке клацання, з яким вони рухалися, роззявлені дірки їхніх ротів. Плече запульсувало.

— Що це таке?

Його губи скривилися. Сліди від рубців на Дарклінґовому обличчі були ледь помітні, наче примарна мапа. Один простягнувся прямісінько під правим оком. Чоловік мало не втратив його. Дарк­лінґ погладив мою щоку рукою й озвався з ніжністю в голосі:

— Вони — це лише початок, — прошепотів він.

Там він мене і залишив, на носі корабля, з живою згадкою про дотик його пальців на шкірі й затуманеною від питань головою.

Перш ніж мені вдалося з ними розібратися, поруч з’явився Іван і знову потягнув мене уздовж палуби.

— Пригальмуй, — пожалілася я, та він лише сильніше смикнув мене за рукав.