Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

2022

ISBN 978-966-982-968-9 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Grishaverse logo and Grishaverse monogram used on cover and spine with permission. ™ and © 2017 Leigh Bardugo

Перекладено за виданням:

Bardugo L. King of Scars. / Leigh Bardugo. — New York : Macmillan Publishing Group, LLC, 2019. — 544 р.

Переклад з англійської Єлени Даскал

Дизайнер обкладинки Валерія Прядко

Бардуґо Л.

Б24 Король шрамів / Лі Бардуґо ; пер. з англ. Є. Даскал. — Х. : Віват, 2022. — 528 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966-942-826-4).

ISBN 978-966-982-691-6 (укр.)

ISBN 978-1-250-14228-3 (англ.)

Равка оповита негодою і нестабільністю. А молодий король Ніколаї Ланцов дедалі частіше ночами обертається на небезпечну почвару. Генерал Зоя Назяленскі стала свідком смерті свого наставника й воскресіння запеклого ворога. Тепер усе, чим вона живе, — захист гришників у всьому світі, убезпечення трону Равки й порятунок Ніколаї. Та поки Зоя відчайдушно шукає ліки від загадкової хвороби свого короля, гришники опиняються під загрозою: їхні надможливості намагаються обернути на щось небезпечне, підкоривши волю потужним синтетичним наркотиком. Тим часом темна магія всередині Ніколаї відчутно міцнішає. Єдиний шанс на спасіння для нього — ризикнути всім заради порятунку Равки й себе самого. Внутрішній демон Ніколаї загрозливий і могутній, пошрамований століттями перемог. Але є шрами, які не загоїти, бо вони приховують таємні рани минулого і секрети цілих світів…

УДК 821.111(73)

© Leigh Bardugo, 2019

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2022

Морґан Фахей — генералові у воєнні часи, порадниці в мирні, найдорожчій подружці та (здебільшого) великодушній королеві

Потопельник

1

Діма

Діма раніше за інших почув, як гупнули двері стайні. Кухня в невеличкому фермерському будиночку кипіла, як горщик на плиті: вікна щільно зачинили, остерігаючись бурі, повітря всередині було тепле й вологе. Стіни деренчали від клекітливого галасу Діминих братів, які базікали, перериваючи один одного, поки мама мугикала й тупала ногою в такт незнайомій хлопцеві пісні. Жінка туго напнула на колінах розірваний рукав татової сорочки, і голка дзьобала тканину з непевним ритмом голодного горобця, а пасмо вовняної пряжі звивалося між пальцями, схоже на витонченого хробака.

Діма був наймолодший з-поміж шістьох хлопців — пізня дитина, народжена багато років по тому, як лікар, котрий щоліта з’являвся в їхньому селі, сказав жінці, що вона більше не матиме дітей. «Несподіване благословення», — казала мама, притискаючи Діму й метушливо піклуючись про нього, коли решта бралася до важкої поденної роботи. «Небажана голодна пелька», — пхикав його старший брат — Пьотр.

Позаяк Діма був такий маленький, він залишався осторонь від братерських жартів, про нього забували під час галасливих домашніх суперечок; і саме через це того осіннього вечора, стоячи біля мийки й намилюючи останні горщики, які брати навмисно залишили йому, тільки хлопчик почув беззаперечне «гуп» дверей у стайні. Діма заходився ретельніше шкрябати, заповзявшись закінчити роботу й улягтися, перш ніж комусь спаде на думку відправити його в темряву. Він чув, як їхня собака Молнія скавчить на ґанку перед кухнею, випрошуючи недоїдки та благаючи пустити її поспати в теплí, поки надворі люто завиватиме вітер.

Гілки шмагали віконні шибки. Мама підвела голову, похмурі зморшки навколо рота поглибшали. Жінка розгнівано глипнула, немов могла покарати вітер, відправивши його спати без вечері.

— Зима настає дедалі раніше й затримується надовго.

— Гм-м-м, — озвався тато, — точнісінько, як твоя матір.

Мама легенько кóпнула його черевиком.

Того вечора вона залишила в запічку скляночку з квасом — подарунок домовикам, котрі охороняли ферму і спали в теплі за старою металевою грубкою. Принаймні мама так казала. Тато лише закочував очі й жалівся, що вона марнує добрий квас.

Діма знав, що, коли всі вкладуться спати, Пьотр вижлуктає його й закусить скибочкою медівника, який мама загорнула в шмату.

— Тебе переслідуватиме бабчин привид, — іноді попереджав його Діма.

Але Пьотр лише витирав рукавом підборіддя й казав:

— Привидів не існує, дурню малий. Бабу Галину зжерли на обід хробаки на цвинтарі, і з тобою буде те саме, якщо не стулиш пельку.

А тепер Пьотр нахилився і дав Дімі добрячого штурхана. Малий часто розмірковував, чи не робить брат, бува, якихось особливих вправ, щоб лікті ставали гострішими.

— Чув? — поцікавився брат.

— Там нíчого чути, — озвався Діма, а серце втекло в п’яти. Двері стайні…

— Там щось намагається перечекати бурю. — То, виходить, брат просто хотів його налякати.

— Не будь дурнем, — кинув Діма, але відчув полегшення.

— Послухай, — не вгавав Пьотр, і, коли вітер струсонув дах будинку, а в каміні зашипів вогонь, малому здалося, наче він почув ще щось, окрім негоди: тоненький віддалений крик, схожий на виття голодного звіра або дитяче голосіння. — Шугаючи цвинтарем, вітер будить духів усіх дітей, котрі померли нехрещеними. Маленьчиків. І ті вирушають на пошуки душ, які можна вкрасти, аби виторгувати собі шлях на небеса.

Пьотр нахилився нижче й тицьнув брата пальцем у плече.

— Вони завжди забирають наймолодших.

Дімі вже було вісім — достатньо, щоб поводитися розумніше, та він однаково прикипів поглядом до темних вікон і залитого місячним світлом подвір’я, де розхитувалися й вигиналися на вітру дерева. Здригнувся. Він міг присягнутися… лише на мить міг присягнутися, що побачив, як двір похапцем перетнула якась тінь, темна пляма, значно більша за птаху.

Пьотр розреготався і хлюпнув на брата мильною водою.

— Закладаюся, ти щодня стаєш більш дурноверхим. Кому потрібна твоя маленька нікчемна душа?

«Пьотр просто злиться, адже до тебе він був наймолодший, — завжди заспокоювала Діму мама. — Тобі слід спробувати ставитися до брата прихильніше: хай навіть він старший, але не мудріший».

Діма намагався. Щиро намагався. Але іноді йому хотілося добряче відлупцювати брата й подивитися, як йому сподобається бути маленьким. Вітер ущух, і в тиші, що несподівано запала, більше ніщо не приховувало різкого гупання, яке луною розляглося у дворі.

— Хто не зачинив дверей до стайні? — запитав тато.

— Сьогодні стайні мав перевірити Діма, — шляхетно нагадав Пьотр, і всі брати зібралися навколо стола, розквоктавшись, як знервовані кури.

— Я їх зачинив, — запротестував малий. — І засув закріпив!

Тато відкинувся на стільці.

— То звук я собі вигадав?

— Він, мабуть, думає, що то привид, — вставив свої три копійки Пьотр.

Мама підвела очі від штопання.

— Дімо, ти мусиш піти зачинити двері й замкнути їх на засув.

— Я зроблю, — смиренно зітхнув Пьотр. — Усі знають, що Діма боїться темряви.

Проте малий відчув, що це перевірка. Тато чекає, що він не уникатиме відповідальності.

— Я не боюся, — заперечив. — Звичайно, піду й зачиню двері.

Хлопчик проігнорував самовдоволений братів вишкір, витер руки й натягнув пальто й шапку.