Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

я досі сплю? Наді мною схилився хлопець — руде волосся, зламаний ніс. Нагадав хитромудрого лиса з казок Ани Куї, достатньо кмітливого, аби вибратися з капкана, але не настільки, аби помітити, що не уникне другого. Поруч із ним стоїть інший хлопець, справжній велетень, один з найвищих людей, яких мені доводилося бачити. Його золотаві очі мерехтять, як у шуанця.

— Аліно, — каже лис.

Звідки він знає моє ім’я? Двері відчиняються, і я бачу чергове незнайоме обличчя — це дівчина з коротким чорнявим волоссям і такими ж золотавими, як у велетня, очима.

— Ідуть, — повідомляє вона.

Лис лається.

— Опусти її назад. — Велетень наближається до мене.

Все знову поглинає темрява.

— Ні, прошу…

Занадто пізно. Темрява вже проковтнула мене.

***

Я дівчина, котра плентається вгору пагорбом. Черевики хлюпають у багнюці, а спина болить від тягаря солі. Подумавши, що більше не зможу ступити жодного кроку, відчуваю: моє тіло відірвалося від землі. Соляний брусок зіслизнув зі спини, і я бачу, як він розколюється на шматки. Підіймаюся дедалі вище. Бачу внизу запряжену поні бричку і трьох пасажирів, які дивляться на мене, приголомшено роззявивши роти. Бачу, як моя тінь пропливає ними, пропливає дорогою і голими зимовими полями — темний силует дівчинки, що піднялася в небо, розправивши крила.

***

Першим, у реальності чого я не сумнівалася, стало похитування корабля: такелаж поскрипував, вода хлюпалася об корпус. Коли я спробувала перевернутися, плече розітнув різкий біль. Негайно прокинулася, задихнулась і рвучко сіла, очі розчахнулися, серце несамовито зайшлося. Мене накрило хвилею нудоти, і довелося кілька разів кліпнути, розганяючи зірочки, що попливли перед очима. Я була в крихітній каюті, лежала на вузькій койці. В ілюмінатор яскраво світило сонце.

На краєчку мого ліжка сиділа Женя. Отже, вона мені не на­снилась. А може, сниться просто зараз? Я спробувала розігнати туман у свідомості, винагородивши себе черговим нападом нудоти. Неприємний запах у повітрі не допомагав заспокоїти шлунок. Я змусила себе глибоко й уривчасто вдихнути.

Женя була в червоній кефті, вигаптуваній синім, — такої комбінації мені не траплялося бачити в жодного іншого гриші. Одяг був брудний і потертий, проте волосся спадало ідеально гладенькими кучерями, й дівчина здавалася чарівнішою за будь-яку королеву. Вона піднесла до моїх губ бляшане горнятко:

— Пий.

— Що це? — сторожко запитала я.

— Звичайна вода.

Я спробувала взяти горнятко з її рук і зрозуміла, що мої зап’ястя закували в кайдани. Незграбно підняла руки. У води був металевий присмак, але я потерпала від спраги. Сьорбнула, закашлялась і жадібно випила все до дна.

— Повільно, — порадила дівчина, відкидаючи волосся з мого обличчя, — інакше тебе знудить.

— Як довго? — поцікавилася я, кинувши погляд на Івана, котрий спостерігав за мною, притулившись до одвірка. — Як довго я була не при тямі?

— Понад тиждень, — відповіла Женя.

— Тиждень?

Мене охопив переляк. Тиждень Іван уповільнював моє серце, не дозволяючи опритомніти.

Я звелася на ноги, і в голову вдарила кров. Якби Женя не підхопила мене, я б упала. Силою волі відігнала запаморочення, висмикнулася з її рук, потупотіла до ілюмінатора й визирнула крізь круглу каламутну шибку. Нічого.

Нічого, крім синього моря. Жодної гавані. Жодного берега. Новозем’я давно залишилося позаду. Я відчула, як на очах набряк­ли сльози.

— Де Мал? — запитала я.

Коли ніхто не відповів, обернулася.

— Де Мал? — рішуче звернулася я до Івана.

— Дарклінґ хоче тебе бачити, — відповів він. — Тобі вистачить сил, щоб дійти, чи понести тебе?

— Дай їй хвилинку, — втрутилася Женя. — Нехай поїсть, хоча б обличчя вмиє.

— Ні. Відведи мене до нього.

Дівчина насупилася.

— Зі мною все гаразд, — наполягала я.

Насправді ж почувалася слабкою, млявою і переляканою. Але не збиралася знову лягати на те ліжко і потребувала відповідей, а не їжі.

Вийшовши з каюти, ми наштовхнулися на стіну смороду — не звичайного корабельного запаху трюмної води, риби і брудних тіл, який я пам’ятала з нашої мандрівки на борту «Ферргадера», а чогось значно гіршого.

Я мало не виблювала і міцно стиснула рота. Несподівано зраділа, що нічого не їла.

— Що це?

— Кров, кістки, топлена ворвань, — пояснив Іван.

Ми на борту китобійного судна.

— Звикнеш, — заспокоїв він мене.

— Це ти звикнеш, — заперечила Женя, наморщивши носика.

Вони відвели мене до люка, що вів на горішню палубу. Іван піднявся драбиною, а я поспіхом видряпалася за ним, мріючи якомога швидше вибратися з темних нутрощів корабля і того жахливого смороду. Підійматися драбиною з закутими руками складно, й Іванові швидко ввірвався терпець. Коли залишилося кілька останніх східців, він витяг мене, схопивши за зап’ястя. Я зробила кілька великих ковтків свіжого повітря й закліпала, звикаючи до яскравого світла.

Китобійне судно мчало під усіма вітрилами — його підганяли троє Верескунів-гриш, що стояли під щоглами, здійнявши руки; їхні сині кефти розвівалися навколо ніг. Етерці — Орден Кликунів. Ще кілька місяців тому я була б однією з них.

Екіпаж корабля був у грубо тканому одязі і здебільшого босоніж, щоб краще триматися на слизькій палубі. Без форми, зауважила я. Отже, це не військові, і жодних кольорових прапорів