Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

— Що?! — видихнув Райланд, випроставши руки, до того складені на грудях.

Зола не звернув на нього уваги, він і далі вдивлявся в острівець. Вітер розвівав його чорно-сиве волосся, затуляючи обличчя, на якому я намагалася прочитати бодай приблизний перебіг думок. Він казав, що звелів команді не чіпати мене, і при тому дав усім чималенько приводів на мене

пополювати.

— Четвертий риф уже весь вибраний, але на інших іще купа турмалінів, мінерали паладію та геліотропи. А може, ще й смарагд чи двійко. — Зола зіскочив на палубу, пройшовся перед добувачами. — Коли підійметеся, усю вашу здобич перевірять. Перший, хто добуде двадцять каратів коштовних каменів, отримає нагороду: зароблену суму буде подвоєно.

Коли Зола договорив, Кой розправив плечі й випростався. Інші джевальські добувачі позирали на капітана, здійнявши брови, а Вік міцніше стиснув ременя та криво посміхнувся.

— Мені треба щонайменше триста каратів каменів. Часу маєте до завтрашнього заходу сонця.

— Що?! — Кой подався вперед, у нього аж голос зірвався.

— Судна ходять за розкладом. — Зола зверхньо глянув на нього. — Тобі в цьому щось не подобається?

— Він має рацію, — мовила я. Кой роззявив рота, вражений, що я погодилась із Золою, але ж це була правда. — Поки денне світло, усі маємо частіше пірнати, щоб добути достатньо каменів і виконати цей план.

Зола, схоже, погодився, дістав із кишені годинник, клацнув кришкою.

— Тоді, гадаю, вам варто поквапитися. — Сховав годинник і глянув на мене. — А що ти там бачиш?

Посунувся і дав мені місце поряд, біля леєрів. Зола вів якусь гру, от тільки я не була певна, чи розуміє її бодай хтось на цім кораблі. Це відчуття геть не тішило. Він достоту розважався, і від того хотілося виштовхнути його за борт.

— Так що ти бачиш? — перепитав він.

Я стиснула кулаки, великі пальці сунула за ремінь і позирнула понад водою. Усередині острівного серпика вона коливалася тихенько, де-не-де така спокійна, що в гладіні віддзеркалювалися хмари.

— На вигляд непогано. Розривної течії не бачу, проте точно ми про це не дізнаємося, поки не підійдемо.

Озирнула воду з того боку рифу. Кутаста форма кратера ідеально захищала середину від течії.

Зола глянув мені у вічі, відтак обійшов зі спини.

— Тоді спускай їх.

Хлопець, що тримав його куртку, простягнув її рукавами вперед, Зола всунув руки й рушив геть палубою, не озираючись на нас. Двері за ним затраснулися, і за мить добувачі повернулися до мене. Райланд весь червоний, в очах злість. З іншого боку грот-щогли мовчки стояв Клов.

Усього нас було чотирнадцятеро, тож мало сенс направити до кожного рифу по чотири чи п’ять добувачів. Я підійшла до джевальців, роздивилася їх пильніше. Вони були різні за зростом і статурою, проте із самого зовнішнього виду я вже розуміла, хто з них ліпший плавець. А ще варто розділити добувачів із «Селени», щоб вони не змовилися під водою.

Розумно було б зробити Коя ватажком однієї з груп. Подобається він мені чи ні, але він у

будь-якому разі один із найвправніших добувачів, що я колись зустрічала. Добре знається і на коштовностях, і на рифах. От тільки я вже якось припустилася прикрої помилки, випустивши його з виду, і тепер її не повторюватиму.

Зупинилася перед Райландом, кивнула на нього та на джевальського добувача, що стояв обіч.

— Ви двоє — зі мною і з Коєм.

Кой підозріло скинув брову. Мені теж небагато радості з ним пірнати, але, позаяк він уже на цьому кораблі, варто постійно знати, де він перебуває і що коїть.

Я роздивилася решту добувачів, поєднала плавців із різними можливостями, щоб, якщо хтось не впорається, інші могли б надолужити. Зорганізувавши всіх у групки на палубі, розвернулася до острівця та розстебнула верхній ґудзик сорочки, щоб можна було стягнути її через голову. Кой підійшов до мене — ми аж навіть руками торкнулися, — але я відсунулася від нього.

— Цей покидьок не знає, що робить, — пробурчав той, провів пальцем по інструментах, що висіли на стегні, мовчки їх рахуючи.

Ті, що набрав із ящика на кораблі, свіжо зблискували поряд із заіржавілими залізяками, якими користувався на Джевалі.

Я не відповіла: узялася робити те саме. Ми з Коєм не товаришували. Ба навіть союзниками не були. Якщо він раптом став чемний, то це не просто так, і причина мене явно не потішить.

— Що таке? Ти зі мною не розмовляєш?

Глянула на нього — на губах зловісна посмішка.

— Кою, а що ти тут робиш?

Він обома руками вхопився за леєр, під шкірою випнулися міцні мускули.

— Пірнаю по камені.

— А ще?

— Те, що сказав. — Він знизав плечима.

Я роздивлялася його, примружившись. У Коя на Джевалі ялик, він заробляє перевезеннями, щодня в кишеню падає монета. Достоту найзаможніший добувач на острові, і за час нашого знайомства жодного разу не вибирався з Джевала. Щось йому було тепер потрібно.

— Та ну, Фей! — вишкірився він. — Нам, джевальцям, слід триматися купи.

Я присунулася до нього так тісно, що довелося відхилити голову, щоб зазирнути йому у вічі.

— Я не джевалка. А тепер — у воду.

— Голодранці, — пробурмотів Вік, сунучи повз нас.

За ним назирці пройшов Райланд, обігнув мене й кинув сорочку до щогли. Довелося відсахнутися: він мене мало не зачепив. Я розуміла таку поведінку. Навіть якщо мною командує Зола, він хоче продемонструвати, хто тут сильніший. Я йому не рівня. Та й усім, зрештою. І як дійде до діла, то ніхто на цім кораблі не прикриє мене.

Поруч із ним я почувалася надто малою, і від цього неприємно нило в животі.

— Ти там обережно. Течії — вони зрадливі.

Вираз Райландових очей на цих словах не

змінився. Він переліз через борт і полетів у воду, правильно тримаючи інструменти. За мить обік нього вже стрибнув Вік, і обидва зникли під сяйливо-блакитною поверхнею.

Кой споглядав цю сцену із непроникним виразом обличчя.

— Так і витріщатимешся на мене? — Він злісно вишкірився й рушив, а