Читати книгу - "Вороги чи щось краще?, Niki Svots"

Наступного дня Кіра почала збирати свої речі у валізи. Вона відчувала себе найщасливішою людиною на світі, адже незабаром переїде до Дані. Кожна річ, яку вона складала, нагадувала їй про нове життя, яке чекало на неї. Однак у той момент, коли вона посміхалася, у кімнату зайшла її мама, Саманта, виглядаючи досить блідою. Кіра відразу занепокоїлася і запитала, що з нею.

— Я трохи прихворіла, — відповіла Саманта, намагаючись приховати свій стан. — Але нічого масштабного, не переймайся.

Але Кіра не могла не відчути тривогу. Вона знала, що не може залишити маму саму, коли та хворіє. Кіра глибоко зітхнула, подумавши про свої плани. Вона зателефонувала Дані і пояснила, що переїзд доведеться трохи перенести, адже її мама хвора. Даня сприйняв це спокійно.

— Нічого страшного, — сказав він. — Переїзд почекає. Головне, щоб твоя мама одужала.

Вечеря була тихою. Кіра приготувала гарячий чай для Саманти, намагаючись створити затишну атмосферу. У момент, коли вони сиділи в тиші, хтось постукав у двері. Кіра встала, щоб відкрити, і, побачивши там Даню з букетом квітів і ліками, не змогла стримати усмішку.

— Привіт, — сказав він, заходячи до квартири. Вони з Кірою вирушили до кухні, де їх вже чекала Саманта.

— Хто стукав у двері? — запитала вона, але, побачивши Даню, її обличчя розпогодилося. Всі разом сіли за стіл, насолоджуючись теплим чаєм.

— Моя хвороба не причина, щоб ти не переїжджала до Дані, — сказала Саманта, обнадіюючи дочку.

— Кіра повинна бути поруч з мамою, — впевнено відповів Даня, його голос трохи затремтів. — Я б віддав все, щоб допомогти своїй мамі… але це вже не важливо.

Саманта, почувши цю зворушливу фразу, зрозуміла, що її власна боротьба з хворобою залишає відбиток на їхніх стосунках. Вона попросила вибачення за те, що раніше заважала Кірі і Дані бути щасливими разом. Відчувши теплоту та підтримку, Кіра і Даня продовжили пити чай, сміючись і розповідаючи один одному історії зі свого життя.

Невдовзі Саманта, відчуваючи ностальгію, дістала дитячий альбом Кіри. Вони разом переглядали старі фотографії, на яких маленька Кіра сміялася, бігала по полю, грала зі своїми друзями. Кожен знімок був наповнений щастям і спогадами про безтурботні часи. Кіра з ностальгією згадувала, як мріяла про великі пригоди, а Даня дивився на неї з захопленням, уявляючи її юність.

— Пам’ятаєш, коли ти впала з велосипеда? — запитала Саманта, сміючись.

— Так, і ти тоді не дозволила мені залишити його, поки я не навчилася їздити, — відповіла Кіра, посміхаючись.

Сміх наповнив кімнату, розсіюючи напругу. Проте незабаром Саманта зрозуміла, що вже пізно, і запропонувала Дані залишитися у них на ніч.

— Я думаю, що тобі варто залишитися, — сказала вона, дивлячись на нього з добротою. — Ми будемо разом пити чай і дивитися фільми.

Даня, трішки здивований, але водночас щасливий, подякував Саманті. Він відчував, що ця родина приймає його, і це було надзвичайно важливо для нього в той момент. Кіра, дивлячись на них, відчула, як у її серці запалає надія: можливо, це справжня сім’я, до якої вона нарешті може належати. Вони разом сиділи за столом, сміючись і згадуючи, і це створило атмосферу тепла та любові, яку Кіра прагнула від самого початку.