Читати книгу - "Бабине літо , Сергій Олексійович"

Я проводжав Аліну до дому. Це було не вперше. Та вже давно ми не були разом. Мабуть, з місяць. Цілий місяць. Коли кохаєш, то це наче вічність.

Було тепло. Ну, як тепло. Звичайні останні дні вересня. Бабине літо. Як каже один мій знайомий, яке літо — такі й баби. Чи навпаки. Ой, не важливо.

Я кохав цю руду дівчину. І вона про це знала. Але вже майже пів року нічого в нас з нею не складається. Це саме той випадок про який пишуть у соцмережах — все складно. Все дуже складно.

Ні. Для мене, як раз все зрозуміло. Для неї, для Аліни, як виявилося ні. Воно то цілує, обіймає, то гонить мене від себе. Якщо чесно, то я вже заморився від усіх цих складних життєвих обставин.

Хай би вже сказала, чи кохає, чи ні. А то якась не зрозуміла в нас з нею історія.

Ось ідемо ми разом. Я та вона. Руда. Рум'яна. Свіжа така. Блакитні джинси. Новий светр. Підбори красиві. Оце вона вміє. Одягатися гарно та посміхатися красиво.

А на вулиці осінь. Люблю цю пору. Коли ще не холодно і вже не спекотно. І листя жовтого ще не дуже багато. І якось так приємно на душі від усього цього. Як би ще в коханні пощастило, то взагалі й нічого більше не треба.

Як би тільки пощастило.
Хоч би нарешті подарувало мені це бабино літо щось радісне та приємне.

Ми собі йдемо та йдемо. Вечір вже. Не темно, але так — сіріє. В небі десь місяць встає. Вечір. Звичний осінній вечір. Теплий та приємний.

Йдемо собі. Нікого не чіпаємо. По тихій вулиці. Тополя. Тополя. Тополя. Як в пісні.

Я дуже люблю пішки ходити. Аліна теж. Ну хоч щось в нас спільне є. І то добре.

Люблю її до дому проводжати після роботи. Бо вона завжди, як в другу зміну працює, то десь до п'ятої чи бува, іноді й до шостої затримається.

Вона гарна. Весела. Смішна. Сексі така вся. Але. Але не кохає. Так бува. Нам добре разом. І вона мене по своєму любить. Але не так, як її.

Но той нічого. Вже звик. Як є, так і є. З нею приємно так ось йти вулицею, по осені. По життю.

По життю, мабуть, теж. Але я не знаю. Не пробував.

Осінь гарна така. Дерева жовті та зелені. Двокольорові. Як життя.

Ми йдемо разом та я не тримаю її за руку чи там під ручку. Навіщо це все. Та й вона, мабуть, і не дуже цьому зраділа.

Коли п'яна тоді в нас все гаразд. Тоді вона мене кохає. Так кохає, що аж гай шумить. Але все одно це не те чого б мені від неї хотілося.

А твереза — все. І де те її кохання ховається.

Мені цього не зрозуміти. Та я щасливий. Радий я, що ось вона поруч. Йде собі та хизується. Своїм новим светром. Гарний. Гарний. В неї все гарне.

Очі зелені. І светр теж зелений. 
Дуже личить до її рудого волосся.

Кохаю її. Та ніколи про цей їй і не казав. А вона здається і не питала в мене про це. Ми просто знаємо, як воно є і все.

Вулиця довга. Нам ще йти та йти. Сміємося. Розмовляємо. З нею про що завгодно можна. 
Вона розуміє все. Вона здається теж кохає. Але кого?

Не хочу. Боюся в неї ось так напряму питати.

Якій все-таки гарний та чудовий вечір. Бабине літо це Вам не аби що. Такі приємні хвилини бувають тільки в цю пору. Коли ще не осінь. І коли вже не літо. От як у нас з Аліною. У нас теж — бабине літо.

Не знаю чи треба щось міняти. От як в природі. Подумав і на неї подивився. Гарна. Така наче невисока на зріст. І фігура не модель. Та не має для мене нікого, хто б стільки для мене значив.

Я знаю, вона теж любить осінь. Бо в неї день народження у ці самі дні. Вона сама наче осінь зараз. Зелена та руда.

Красиво. Навколо і взагалі. І Аліна теж. Дуже мені вони подобаються. Але як не кохає, то нічого вже не зробиш. Доля така.

А ми вже майже прийшли. Ось і будинок її серед високих дерев ховається. Ось тут вона і живе. Моя, Аліна.

Мені сумно. Сумно, що закінчується такий гарний осінній вечір. Що ось піде вона до дому. І коли ми та ще з нею побачимось.

Хтозна-коли. Бо треба, щоб і настрій в неї був. І погода гарна. А яка ж там погода, якщо ще декілька днів і все. Дощі, дощі. А там і жовтень.

Може це взагалі наше з нею остання прогулянка. Ось і Аліна сумна наче якась сьогодні. Відчуває щось. Чи то мені здається?

Але ж так не хочеться сумувати саме сьогодні та саме зараз. Бо на душі приємно. Не кохає, то і нехай.

Але ж яка краса. Яка дивовижна природа. Це все воно — бабине літо!

- Ти почекаєш? Я швидко повернусь, — каже мені Аліна. - Хочу ще погуляти. Тепло. - Поясняє вона.
- Я швидко. - Посміхається і йде собі до під'їзду. 
Я чекаю. Хіба це трудно. Коли чекаєш на людину з якою тобі добре, то можна чекати та чекати. Аби тільки сенс був.

Якщо подивитися в різні боки, то можна відразу помітити, як листя ще не поспішає змінити свої природні кольори на жовтий чи червоний.

Деревам теж треба жити. Дихають свіжим повітрям. Про щось там собі мріють. Але ж прийшов час засинати. Ще місяць і життя для них скінчиться. Відкохали вони своє.

Осінь життя. У людей теж так буває. В коханні теж, мабуть, буває осінь. А в нас? Як в нас?

Чекаю. Дихаю свіжим повітрям. Вечорами вже і не тепло. Светр це саме то. Хоч би Аліна не стала роздягатися. Гарно їй у тому зеленому светрі й на погоду, на вечір те що треба.

А вона вже йде. Поспішає. Ні. Не стала перевдягатися. Моя ти радість.

- Я швидко? - Питає Аліна. - Пішли, кавалер. - Сміється вона. Бере мене по руку і ми йдемо кудись.
А яка різниця де ходити, аби разом приємно було.
От як зараз.

Я не дивуюсь. Іноді в неї буває. Вона така іноді тепла. Така рідна. А потім наче хтось вимикач переставив. І немає тоді з нею ніякого ладу.

Ми йдемо разом по осені. А гарно було б по життю. Та як їй про це скажеш. Вона чи ображену з себе зробить, або посміється.

Перехожі дивляться на нас. А може не нас. На Аліну. Вона зараз, як наче бабине літо. Руда та зелена.

Гарно так навколо. І на серці тепло. Чи то від краси, що я бачу навколо себе. Чи може від Аліни на душі стає так приємно, що хочеться сказати — час замри. І так, і залишиться саме в цьому дні. В цьому саме вечері.