Читати книгу - "Сама собі автор, Дана Кейт"

-Ми ще довго будемо кола намотувати? - спитала я, коли ми йшли вже, напевно, сьоме коло навколо стадіону.

-Так, ще рано, чого туди йти, якщо ще не стемніло і людей мало?- відповіла подруга.

-Так якого ми сюди так рано приперлися?

-Та не псіхуй, пішли.

Ми дорогою зайшли до магазину, купили води та пішли до нашого, так званого, центру молоді. Там збирались всі, кому не лінь. Грала голосно музика, молодь танцювала. Поруч стояло декілька столиків і не великий бар. Втім така собі подоба закладу для дозвілля.

Ми увійшли. Було темно. На стелі крутився шар і трохи відсвічував. Музика була дуже гучною.

Посередині танцювали якісь хлопці та декілька дівчат. Ми з Маринкою стали трохи далі та почали танцювати. Я вирішила, що мені весело і у мене хороший настрій, тому вирішила танцювати і не псувати нікому вечір. Маринка теж намагалась потрапити до ритму музики, але більше дивилась на всі боки.

Коли вечір був у розпалі, раптом увійшла компанія з трьох великих хлопців та двох дівчат. Хлопці одразу пішли до бару, а дівчата вирішили потпнцювати. Поки вони танцювали, до них підійшли місцеві хлопці і почали чіплятися. Ці дівчата були й не проти на перший погляд, але щось постійно поглядали у бік бару. Коли вже в пориві пристрасті ,хлллопець узяв дівчину на руки і почав кружляти, вона вирвалась і побігла до своєї компанії. Щось сказала на вухо великому чоловіку і він підійшов до хлопців, що танцювали. Я нічого не зрозуміла, так швидко це трапилось, але навколо них стало утворюватись коло. Музика стихла і тільки було чути тихий стогін.

-Ще раз підійдеш до моєї дівчини, - гаркнув чоловік, - закопаю.

Сказав він і вдарив ногою хлопцеві по нирках.

Я на таке дивитись не можу. Хлопця винесли на двір. Я повернулась, Маринки ніде не було. Я вибігла на двір. Там було багато людей. Хтось відкачував бідолаху, хтось просто сидів на лавках і пив, хтось стояв розмовляв. Музика знову увімкнулась і все продовжилося.

Я бігала від одного кута до іншого та не могла знайти подругу. Дивно. Тоді вирішила, що потрібно йти додому. Вийшла на дорогу і почула голосно позаду себе:

-Дівчино, зачекайте!

Я повернулась. До мене йшов великий, гладко поголений, молодий, широкоплечий хлопець. Років двадцяти п'яти приблизно. Я його впізнала. Він був з тієї компанії. І він був один без дівчини.

Чесно сказати? Я боюсь таких хлопців. Я вирішила, що треба швидко тікати. Потім подумала, що я не зателефонувала Маринці, щоб спитати де вона, а раптом вона мене шукає? Я набрала її номер і стала чекати на відповідь. Тим часом хлопець підійшов і посміхаючись спостерігав за моєю поведінкою. Не дочекавшись відповіді  подруги набрала ще раз. Зрозуміла, що й цього разу вона мені не відповість, поклала телефон у кишеню.

-Куди ти так поспішаєш? Може поговримо?- усміхнувся він.

-Про що будемо розмовляти?- спитала нервово.

-Давай для початку познайомиось, може? Я- Михайло.

-Мг, - кивнула, -а я Настя. І мені час додому, тому що в мене дуже суворий батько і якщо я зараз не повернусь додому, то він сам сюди прийде і коли тебе побачить...

-Почекай, - засміявся Мишко, - не нервуй. Все нормально, я нісого поганого тобі не зроблю. Не бійся мене.

- Ага, я бачила твою компанію.

-А..ти про Валеру? Так, він іноді псих, але ми безпечні.

-Ага, саме так і подумала.

-Давай я тебе додому проведу. Може на машині?

-Ні!

-Та не кричи ти так, - засміявся він, -не хочеш, то підемо пішки. Чи боїшся?

-Боюся, - чесно відповіла.

- Не бійся, я тебе не з'їм. Хотів би, давно закинув в машину і не спитав би.

Ми пішли тротуаром уздовж дороги додому. Поки Мишко мені розповідав щось, я думала що придумати, щоб  його  до будинку не доводити. І вирішила йти до будинку Маринки. Вона жила в приватному секторі. Ось він мене проведе,... я дочекаюсь коли піде назад і швиденько побіжу до себе додому.

-Ну, не бійся мене. Я тобі доведу, що я нормальний, - сказав він, коли ми підійшли до будинку подруги.

-Доведеш? Я думала, що наша зустріч з тобою перша і остання, - сказала я і замовкла.

- А я думаю, що ні.

Він був симпатичний, не дуже високий, але спортивний, накачаний та модний. Але я страшенно боялась таких хлопців.

-Добре, мені час. Дякую, що провів. Бувай.

Я стояла біля хвіртки і чекала, доки він піде. А хлопець ніби знущався, стояв, запустивши руки в кишені і посміхався.

Спостерігав за мною як кіт за мишею.

- Ну, бувай, - повторила я

-А це нетвій будинок, крихітко, - засміявся Мишко.

-Хто тут живе, Насте?

Я офигіла.

Чесно