Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

– Якщо і зараз нічого не відчуєш, то я тоді вже й не знаю, що робити, – заговорив він знову через десять хвилин, коли все моє тіло вже було поцятковано незрозумілими символами.

Я одразу напружилася, не знаючи, що він робитиме далі. Воїн зняв з шиї амулет і підвищив голос. Тепер він уже не звучав співуче і тихо. Став потужним і владним, наче віддавав комусь наказ.

А коли рожевий камінь амулета притиснули до мого чола, мене наче обпалило розпеченим залізом. Я закричала від болю і спробувала смикнутися, щоб скинути з себе це знаряддя тортур. Але з жахом усвідомила, що не можу навіть поворухнутися. Як і тоді, коли мене паралізував Чорний Лорд.

Найстрашніше ж стало, коли, скосивши очі на своє знерухомлене тіло, я побачила, що нанесені фарбою літери засвітилися. А в тих місцях теж почало пекти.

– Припини це!

З моїх очей ринули сльози. Я благально дивилася на Воїна, вже не бажаючи нічого, крім того, щоб все припинилося.

Але судячи з задоволеної фізіономії Діора, все, нарешті, пішло так, як треба. Невже виходить?! Ця думка навіть приглушила біль, сповнюючи боязкою надією. О, якщо так, то я і не таке готова витримати!

І все ж таки клятий Воїн міг і попередити, що біль буде настільки пекельний. Довелося до крові закусити нижню губу, щоб стримувати крики, що безперервно рвалися з мого горла.

Воїн заспокійливо гладив мене по волоссю вільною рукою, другою продовжуючи притискати до чола амулет.

– Ще трохи, дівчинко. Потерпи!

Трохи?! Він, мабуть, знущався, коли це говорив. Біль і не думав припинятися, а навпаки посилювався. Від чола розходився по всьому тілу, що ніби горіло живцем – такі виникали при цьому відчуття.

Якоїсь миті я помітила на обличчі Воїна занепокоєння і це ще більше налякало.

– Щось не так. Все вже мало припинитися. Твоя нечиста половина не могла б так довго терпіти і воліла б залишити тіло.

З моїх очей знову ринули сльози, і я зло процідила:

– Невже ти не розумієш?! Я не одержима чимось! У мені немає демона чи нечистого духа, яких можна вигнати. Зміни відбуваються всередині мене! Ти зараз мучиш не нечисть, а мене саму.

Воїн скрушно зітхнув.

– В мене виникали такі підозри. Але я все ж таки сподівався, що ритуал випалить у тобі нечисту кров.

Він відвів амулет від мого чола. Тієї ж миті я застогнала від полегшення. Біль вщух, залишивши по собі лише відгомін. Було відчуття, що все моє тіло вкрито опіками. Але порівняно з тим, що довелося стерпіти, це здавалося майже непомітним. Мене вже навіть не бентежило, що лежу майже гола перед стороннім чоловіком. Я себе навіть жінкою зараз не сприймала. Швидше обпаленим шматком м’яса.

Але вже за кілька хвилин біль і спогади про пережитий жах відійшли на другий план. Я раптом усвідомила, що для мене означає те, що ритуал не дав результату.

Воїн сидів поруч, похмурий і зосереджений, і явно про щось розмірковував. Втім, неважко здогадатися, про що саме. Яким чином мене краще знищити.

Морщачись від болю в обпаленій шкірі, я сіла на покривалі і знову обхопила плечі руками. Жалюгідна і тремтяча, я дивилася на того, в чиїх руках зараз знаходилося моє життя.

– Як ти мене вбиватимеш? – ледь чутно промовила.

Воїн зціпив зуби і підвівся на ноги. Відвернувшись від мене, кілька разів з шумом вдихнув і видихнув. Потім підійшов до сумки і дістав з неї флягу з водою і рушник. Повернувшись до мене, змочив рушник водою і почав стирати з моєї шкіри фарбу.

Я одразу застогнала від нового спалаху болю. Але з подивом відчула, що там, де тіло очищається, біль відразу вщухає. Схоже, щоб процес регенерації запустився, треба видалити зі шкіри ці дивні символи. Але навіщо Воїн це робить? Хіба не простіше вбити мене, поки я зовсім безпорадна? Чи у них існує якийсь особливий кодекс честі, що забороняє вбивати беззахисного супротивника? Ні, навряд!

– Що ти робиш? – зовсім збентежена тим, що відбувається, запитала я.

– Змиваю з тебе фарбу, – буркнув він.

– Навіщо?

– Не бачу потреби у зайвих стражданнях.

– Стражданнях майбутньої жертви? – проковтнувши ком у горлі, уточнила я. – Дуже шляхетно з твого боку. Ти даси мені можливість померти з честю? В бою?

– А ти збираєшся зі мною битися? – нотки поблажливості в голосі найкраще показали, що як супротивника він мене не сприймає.

Навіть прикро стало! Невже Воїн не знає, що навіть новообернені вампіри сильніші за звичайних людей? Може, у мене все ж таки є шанс? Я доведу йому, що не така вже й слабка! Спробую якомога дорожче продати своє життя! Тим більше, що сонце вже хилиться до обрію. І я відчуваю, як тіло наповнює сутінкова енергія.

Розсудливо не стала озвучувати свої підступні задуми, даючи Воїнові можливість повністю позбавити моє тіло від фарби.

– Одягайся! – покінчивши з цим заняттям, наказав він, відходячи до вогнища і демонстративно відвертаючи голову.

Я ще більше здивувалася несподіваному прояву делікатності і поспішно почала натягувати одяг. Вмирати – так з гідністю!