Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп"

Тільки таке запитання: чи можна мені до місцевих людей? І чи не краще буде повернутись туди, звідки я сюди потрапила? Треба вирішити для себе щось одне – якщо це сон, то й не варто турбуватися про майбутнє. Але якщо це інший світ, чи інша реальність?

Як же складно мені матеріалісту та практику повірити у подібне!

На табір опустилася ніч, багаття практично загасили. Напевно, щоб нас випадково не виявили через дим. Раз є солдати, мають бути в них і противники. Спати всі вкладалися тут же, біля вогнищ, просто на землі.

Воїни засипали миттєво, мабуть, їм не вперше так спати. А я ніяк не могла заснути. Земля була сира і холод пробирав до кісток. Промучившись півночі, сіла і простягла ноги до решток багаття. Це просто нестерпно. Якоїсь миті так захотілося попроситися в намет, хоч на якусь подобу ліжка. Але я придушила в собі цей жалюгідний порив і знову змірившись закрила очі.

Заснути так і не вдалося до самого світанку, мучили думки про залишеного десь далеко мого друга. І про те, що Катька, шкідлива сусідка, вже давно поглядає на мого Сергія жадібними очима. Мене поряд немає, і ця відьма може скористатися ситуацією. Звичайно, вірю в чоловічу порядність, але я ж і не дурна. Як він там зараз? Чи шукає мене? Хтось взагалі знає, що ми з Ванькою зникли?

Де братик подівся? Хоч би з ним було все добре, на серці за нього тривожно.

Подібні думки розбурхували мою свідомість. Промаявшись всю ніч, ледве дочекалася ранку.

Як тільки воїни почали підніматися, я з радістю підскочила і зголосилася з іншими збирати хмиз. Виявилося, що частина ниндзей вночі кудись пішли. Як пізніше дізналася, цей табір знаходився неподалік кордону і щоночі робили обходи. Пояснювалася я поки що жестами, але з кожною годиною мій словниковий запас все більше поповнювався. Мови мені завжди легко давалися. І хоча наші розмови зводилися до примітивного, відчувала, що мине ще трохи часу, і я зможу з цими середньовічними воїнами досить непогано говорити.

Вдаючи, що активно вишукую сухі гілки для багаття, стала просуватися в протилежному напрямку, куди ми ходили до струмка. Розвідати треба якнайбільшу територію, тільки так я зможу спланувати втечу.

День пройшов у клопотах по табору: збирання дров, приготування обіду, миття посуду. Надвечір так наморилась, що не хотілося навіть на розвідку йти, очі злипалися після безсонної ночі, а кінцівки не слухалися після важкого дня. Але я стійко побрела за Стиром, так звали літнього воїна, до струмка. Дозволила собі забрести трохи далі, нібито за потребою. Він здивовано подивився на мене, але не зупинив. Нехай думає, що хлопчик сильно сором'язливий.

Наступна ніч так само пройшла без сну, хоч я і була втомлена, але так і не змогла заснути. Лише четвертої ночі впала від втоми і, нарешті, трохи виспалася. Весь цей час доводилося ходити у шапці. Голова під нею вже не тільки свербіла, а й боліла.

Як тільки в таборі перестали звертати увагу на мої пересування, я рвонула до струмка і з полегшенням помила голову і вимилася, хай і в крижаній воді, сумно згадуючи рідну ванну в нашій трійці. Просушивши на сонечку волосся, знову сховала його під шапку, хоча єдиним бажанням було викинути її подалі. Але викриття мене лякало набагато більше.

Одного дня до табору притягли якогось чоловіка. Повторилася майже та сама історія, що й зі мною, з тією лише різницею, що він умів говорити місцевою мовою. І після розмови з головним його одразу ж пов'язали.

Мені стало зле. А що, якби я знала мову, раптом теж сказала б щось не те, і зі мною обійшлися б подібним чином, якщо ще не гірше.

Відв'язували мужика тільки щоб нагодувати і зводити до кущиків. Він був озлоблений, гарчав на всіх. З жалю хотіла якось його нагодувати, але мене зупинив Стир. З його погляду, зрозуміла, що це може вийти мені боком. Тому засунула свою жалість подалі, самій би врятуватися. Почуття самозбереження все ж таки найсильніше почуття у людини.

Пройшов майже тиждень мого проживання у похідному таборі. Ліс був як ліс, такий самий, як у нашій глибинці. Прості сосни перемішувалися з ялинами, з-поміж них зустрічалися знайомі чагарники і трави. Мені дуже хотілося знайти відмінності, щоб переконатися, що я в іншому, незвіданому світі, але, на жаль, все було дуже знайомим. Чужими залишалися лише люди. Я так і не змогла визначитися - чи це інший світ, чи інша реальність.

Втішати себе думками, що це сон, я перестала і, нарешті, прийняла дійсність такою, якою вона є. Згодом почала ходити далеко від табору, і мене ніхто не гукав, мабуть невинного хлопчика не приймали всерйоз.

Одного разу, під час свого бродіння, я вийшла на відкриту місцевість і ледь не закричала від радості, упізнавши ту саму дорогу, якою мене привезли. Залишилося дочекатися наступного ранку, і я зможу втекти. Вночі втеча неможлива. По-перше, табір набагато ретельніше охороняють, а по-друге, я й сама можу заблукати. Натхнена цим відкриттям, вже повернула назад, коли вдалині помітила силует вершника. Про всяк випадок заглибилась у ліс, щоб з дороги мене не було видно. Невідомо на кого я можу натрапити у цьому незнайомому світі.

Чим ближче наближався вершник, тим сильніше проникала в моє серце тривога і водночас захоплення. Я завмерла заворожено, стежачи за його пересуванням. Яке ж це було чудове видовище! Подібного й у кіно не бачила.

Кінь вороний, вершник весь у чорному, а його чорний плащ розвивався, наче крила невідомого демона. Така енергетика відчувалася в кожному русі, що повітря, здавалося, стало розпеченим.

Чим ближче наближався він, тим більше наростало почуття, що наближається апокаліпсис, не знаю, чи всього людства, але окремо взятої істоти в моєму обличчі так точно.

Коли він під'їхав на достатню відстань, щоб я спромоглася його розглянути, від захвату завмерла. Поблизу чоловік виявився ще чудовішим, ніж намалювала моя уява. Чорне, як ніч волосся, такі ж темні вири мигдалеподібних очей, ніс з горбинкою, різко окреслене підборіддя. Про таких кажуть: диявольськи гарний.