Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Ну добре, якщо ти й справді вирішив побути для мене середньовічним лицарем й покарати моїх кривдників, то заперечувати я не стану. Однак відразу хочеться розставити всі крапки над «і»: зізнайся чесно, що тобі від мене потрібно? Очікую почути правдиву відповідь, не терплю лицемірства й брехні, – вдивляюся в його красиве обличчя, а поглядом продірявлюю наскрізь.

– Як не дивно, але я також не терплю лицемірства й брехні, а ще не можу допустити несправедливості й такої негідної поведінки. Зло має бути покарано в будь-який спосіб, але я зроблю це в законний, філігранно та боляче, щоб стало тим покидькам наукою на все життя. Ось і все. Люблю, коли тріумфує справедливість. Валю, повір, це для мене найкраща плата за труди, – навдивовижу, все це прозвучало не помпезно, а так щиро, що сумнівів  в моїй голові вже не залишилося. Я повірила тому крутезному адвокату Станіславу Маєвському.

– Якщо ви нарешті дійшли згоди, то може ти, Стасе, таки покажеш свої хороми? – вклинюється в розмову Віталій. Розумію, що йому не терпиться побачити місце, де мені доведеться перекантуватись, поки Станіслав Маєвський все розрулить. Найближчий місяць так точно.

– Звичайно, якщо всі згодні, то виїжджаємо вже відразу, – Стас дивиться на мене, очікуючи на мою згоду, хоч я вже погодилась на цю авантюрну пропозицію. Очевидно він хоче впевнитись, що моє рішення добровільне, тобто під тиском лише обставин, а не його власної наполегливості.  Який він… толерантний. – Нам ще треба дорогою заскочити в супермаркет, купити якийсь мінімальний запас продуктів, бо у мене лише вода та кава. Я зараз там практично не проживаю.

Бачу як після цих слів Станіслава по обличчю Віталіка прокотилася тінь неабиякого задоволення. Розумію, що ця інформація його явно потішила. Кумедний! Виринаю зі своєї задуми й вирішую зреагувати на пропозицію Станіслава щодо того, аби зараз відвідати цілодобовий супермаркет. Не хочу, втомилась. Єдине, чого в цей момент реально прагну щосили, це потрапити в теплий душ і спати. Моє моральне виснаження всіма цими нинішніми подіями просто зашкалює.

– Не треба вже сьогодні нікуди заскакувати. Давай відкладемо це на завтрашній ранок. Я втомилася, й дуже хочеться спати. Води та кави наразі достатньо, – втомлено посміхаюся й відразу бачу відгук розуміння на лиці Станіслава. Чуйний, розуміючий хлопець, як виявляється, той Стас Маєвський.

– Добре, я про все подбаю. Тільки ти, Валю, дорогою, поки їхатимемо, накинь список того, що любиш, тобто необхідних продуктів і скинеш мені у вайбер чи телеграм, домовились? – киваю головою в знак згоди й посміхаюся, а Станіслав продовжує. – Тоді їдемо, у нас ще  мінімум пів години дороги. 

Стас виходить з авто та в цю ж мить кудись телефонує. Розмова виходить доволі коротка, але видно, що емоційна, напружена: активно жестикулює, не стоїть спокійно, тупцює, розвертається та щось переконливо доводить співрозмовнику, наполягає. Хоч в салоні не чутно про що йдеться, але видно, що там явно не проста суперечка, а сварка. Все це триває недовго, Стас відбиває дзвінок, сідає в авто, звучний видих. Заспокоюється, повертає голову до нас з Віталіком: ми сидимо на задньому сидінні й переглядаємось. З ким він так емоційно говорив? Цікаво чи все добре скінчилося?  До наших вух долітає:

– Ну що ж, поїхали, пристібайтеся! 

Машина плавно викочується з двору Віталіка та вже за мить вправно рухається містом. Ніч, заторів немає. Тьмяне світло вуличних ліхтарів, неонові вивіски муляють око. Ще досить людно. Місто живе доволі активним нічним життям, як зазвичай. До моїх проблем йому байдуже, як і всім іншим, крім тих двох хлопців, що зараз зі мною в одному салоні авто: крутий каратист та крутий адвокат. Ото тандем я зібрала.

Завдяки їм я точно не пропаду, бачу, що допоможуть у всьому. Однак мені самій теж треба активно боротися з перепонами на моєму шляху, поставити собі ціль та прямувати до неї крізь терни. Знаю, що займатимусь музикою, хочу співати, чому активно навчаюся всі ці п'ять років. Через рік моє повноліття, я вступаю у доросле життя. Мені потрібен вдалий старт в майбутнє…

Приїхали дуже швидко, навіть не отямилась. Всю дорогу Віталік обіймав мене за плечі, тримаючи мою руку і мовчав, поглядом відслідковуючи, сканував маршрут. А Стас постійно спостерігав за нами в дзеркало заднього виду, весь набурмосений такий чомусь, серйозний.

Авто заїхало на паркування, Станіслав заглушив мотор. Знову важкий видих, тривале зітхання. 

– Ну ось, ми приїхали. Це тут, – каже мій новоспечений адвокат. Ідемо, я проведу тебе до квартири, все покажу, а потім відвезу Віталія додому. Сьогодні я тут не ночуватиму. Повернуся вже завтра з продуктами. До речі, Валентино, ти список склала? 

– Ні, забула, задумалась, проте чемно обіцяю, до ранку він буде у тебе, – винувато посміхаюся, але на його обличчі чомусь холодний лід, який не топиться від моєї посмішки. Віталій мовчить, переводячи погляд то на Станіслава, то на мене. А від Стаса чомусь летить незадоволена фраза:

– Я помітив...

– Що? – запитую, не розуміючи куди це він хилить.

– Твою задуму… Добре, проїхали, йдемо, – здається заспокоївся. Може дорогою він передумав вв’язуватися в мої проблеми, а сказати незручно, от і злиться. Ну й нехай. Я це якось переживу, а він дорослий, зрілий мужик, сам розбереться.