Читати книгу - "Вибухова парочка, Аріна Вільде"

Глава 7

Кирило

Я не знаходив собі місця. Спочатку поїхав додому. Бродив по порожній квартирі, прислуховувався до кожного шороху і з тугою дивився на фотографії діда, не вірячи в те, що його більше немає. Потім зателефонував Андрію і запропонував піти розвіятися. Мені потрібно було  хоч на декілька годин, але забути про сьогоднішній день. Про те, що я втратив останню дорогу мені людину. І про Левандовську. Особливо про неї.

На півдорозі до «СЕКРЕТУ» згадав, що мені потрібно дотримуватися сорокаденного трауру і хоч я і не був забобонним, але під'їжджаючи до бару почав сумніватися в правильності свого вчинку.

Я помітив Андрія прямо при вході, він посміхався якимось двом дівчат, але перспектива провести вечір в компанії базік мене не приваблювала, тому я, під осудливим поглядом друга, швидко позбавився від них і потягнув його до вільних столиків.

— Ти якийсь не такий сьогодні, — він пильно дивиться на мене, а я тримаюся з останніх сил, щоб не проговоритися про причини своєї скорботи. – Блондинка біля бару вже хвилин п'ятнадцять дивиться на тебе, а ти й оком не повів у її бік. На тебе це не схоже. Кирило якого я знаю вже мчав би з цією красунею в найближчий готель.

Андрій чекає на відповідь, а я не можу. Слова Левандовської про те, що ніхто не повинен знати про смерть діда заїждженої платівкою крутяться в голові і, незважаючи на те, що мені так хочеться поділитися своїм горем з кращим другом, розповісти про свої підозри на рахунок Люби, про те, яка відповідальність звалилася на мою голову і про те, що доведеться скасувати на час спільну поїздку в Домінікану, я мовчу. Мовчу і відводжу від нього погляд.

— Ні, серйозно, друже, ти повернувся з відпочинку на тиждень раніше. Відшив декількох красунь. Ніяких жартів, ніяких підколів, ніяких диких танців і нестримних веселощів. Ти що, закохався? Втюхався у когось, так? Тільки не кажи мені, що зібрався одружитися, будь ласка! Я не хочу втратити друга!

— Ще чого! Зюзьки тобі а не моє весілля! Хіба що коли мені буде за сорок, – фиркаю, відпиваючи зі склянки янтарну рідину. – Просто...просто деякі проблеми на роботі, тому довелося покинути Балі і дівчаток.

— То нехай ця твоя задавака і вирішує всі проблеми.

— Вона і є проблема, — зітхаю, відкинувшись на спинку дивана і з останніх сил стримуючись, щоб не проговоритися про справжні причини мєї дивної поведінки.

— Тільки не кажи, що ти раптом спалахнув до неї любов'ю!

— Що? Ні, звичайно, як тобі в голову таке могло прийти? Зовсім з розуму зійшов!

— Кирюх, тобі треба розслабитися і випити що-небудь міцніше. А потім ти мені все розкажеш і ми разом спробуємо знайти вихід із ситуації. Адже для цього і потрібні друзі, правильно?

Я спробував посміхнутися у відповідь і промовчати, що зараз мені нічого не допоможе. Хіба що контакти надійного кілера, який зможе швидко пришити Левандовську. Але вже через годину мій настрій помітно покращився. Не знаю що там намішав бармен, але на час я таки зміг забути про проблеми. Посміхався, познайомився з кількома красунями і на мить здалося, що все як і раніше, нічого жахливого не сталося, от прокинуся вранці і ці кілька днів виявляться просто поганим сном.

— Може, все-таки розкажеш, що сталося? — запитує Андрій, поки я мию руки і не відриваю очей від відображення свого розчервонілого обличчя в дзеркалі вбиральні.

— Нічого, — зітхаю, але тут же додаю, — дід помер, компанія тепер на мені, а Левандовська за заповітом мій наглядач, і взагалі мені здається, що вона якось причетна до смерті діда, тому що заповіт було змінено за кілька днів до його смерті.

Я це сказав? В голос? Серйозно?

Злякано дивлюся по сторонах і видихаю, тому що в чоловічому туалеті ми одні.

— Ти думаєш...думаєш, вона кокнула твого діда? Боже, Кирюх, прийми мої співчуття.

— Спасибі. Я не знаю що думати, але все це так дивно, підозріло і несподівано. Все ще не вірю, що його немає.

— Ми справимося з цим. Разом. Я знайду людей, вони проведуть розслідування..

— Ні-ні, - перебиваю його, — ніяких розслідувань. Поки що. Я сам спробую з'ясувати що сталося. Знаєш, я, мабуть, поїду додому.Треба викликати "тверезого водія", тому що я приїхав на тачці.

— Я не відпущу тебе в такому стані додому, друг.  Потрібно зробити все по-людськи, пом'янути Федора Олександровича, згадати минулі часи, коли ми були дітьми і їздили з ним на риболовлю.  Давай, йдемо, я все організую.  Тобі полегшає.

І мені дійсно полегшало.  Так полегшало, що я навіть не пам'ятав як дістався додому.  Впав на ліжко і тільки заснув, як під вухом, немов настирлива муха, почав бриніти телефон.

Голова розколюється, я намагаюся намацати мобільник, кривлюсь, тому що кожен рух віддається пекельної болем в скронях і нарешті знаходжу його.

— Так?  — хриплю в телефон, не розуміючи, хто може дзвонити в таку рань.

— Царьов, тебе ні на хвилину не можна залишити без нагляду!  — Левандівська кричить так, що від несподіванки я підстрибую на ліжку і відсовую телефон подалі від вуха.

— Люба?  Ти на час взагалі дивилася? Скільки там?  — намагаюся сфокусувати погляд на екрані телефону і радію, що Левандівська зараз далеко від мене. Шостій ранку!  ШІСТЬ!  — Чого тобі, демон?  — стогону, закриваючи очі, і відчуваю, як повільно провалююся в сон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно