Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

За кілька хвилин до прибуття у Нью-Гейвен ми зібрали весь наш багаж, щоб бути готовими вийти з потяга. Станція виявилася більшою, ніж та, що у Вірджинії. Там було багато платформ і потягів, які прибували і від’їжджали. Бабуся сказала, що нам ще треба почекати наступного потяга, і дозволила скрутитися біля багажу й подрімати. Потім купила нам сандвічі з індичкою. Ранкове повітря було холоднішим, ніж у Вірджинії, і, коли я дихала, здавалося, що воно рветься крізь носа. Через це я почувалася так, ніби у мене боліла голова.

Коли нарешті прибув наш потяг, я була готова їхати далі. Вмостилася на сидінні і дивилася у вікно. Ми проїздили повз міста, ліси і ферми. День був сонячний, тож усе видавалося яскравим і зеленим. Поїздка тривала майже до кінця дня.

Що ближче ми були до бабусиного дому, то більше я думала про те, що на мене чекає.

Ми літали до Монтпілієра [4], щоб відвідати бабусю, але я ніколи не була там без батьків. Я пам’ятаю бабусин дім, повний тіток, дядьків, кузин із кузенами. Улітку ми збиралися на вулиці, і можна було їсти стільки хотдогів і бургерів, скільки хочеш. А ще — кавуни, софтбол і фонтанчики, під якими так весело бігати. Узимку падав сніг, тож ми робили на снігу янголів і ліпили сніговиків. Якщо збиралися усі мої кузини та кузени, то на засніженому подвір’ї були цілі небеса янголів. Завжди було так багато людей, що в будинку непросто було знайти місце для спання. Ми з Саванною удвох скручувалися на маленькому диванчику.

Коли ми прибули на станцію біля бабусиного будинку, мене знову стало нудити.

Я легенько притиснула до себе сумку з Семмі, коли ми вийшли з потяга.

— Незабаром ми дамо тобі свіжої водички, Семмі, і знайдемо місце для акваріума, і тоді ти почуватимешся вдома, — прошепотіла я.

Я знала, що риби не люблять, коли їх пересаджують з одного акваріума в інший.

Вермонт смердів коровами.

Вірджинія також часом смерділа коровами, але не так. У Вермонті були чорно-білі, молочні корови. З якоїсь причини їхній запах висів у повітрі, і все, що міг вловити мій ніс, — це корови. Я не пригадувала, що чула цей запах, коли відвідувала бабусю. Від нього мене стало нудити, коли ми їхали додому від залізничної станції.

— Вермонт смердить, — сказала я.

Бабуся не мала що на це сказати. Я дивилася на свої туфлі.

Я тримала акваріум із Семмі. Це було б жахливо, якби вода з акваріума розхлюпалася по машині. Він вдарився б об підлогу і навіть міг би померти.

Я майже попросила бабусю зупинитися.

Незабаром ми заїхали на її подвір’я. Заїзд ховався між деревами. Бабусин будинок зовні був таким, яким я його пам’ятала: сірий, триповерховий, із заскленою верандою.

— Речі з машини заберемо пізніше. А зараз просто зайдімо досередини.

Завжди, коли ми приїздили до бабусі, речі лишали в машині. Ми з Саванною побігли б через подвір’я, залетіли б по сходах і зустріли б бабусю на веранді. Вона б обійняла нас обох. «Мої дівчатка!» — сказала б вона, коли б ми її заборюкали. Ми б сміялися, Саванна і я, потім би зайшла мама і нахилилася, щоб поцілувати бабусю в щоку. Останнім зайшов би тато. Відтягнув би нас від бабусиних рук і допоміг би їй встати, при цьому її обіймаючи.

Я піднялася на веранду, бабуся йшла біля мене. Я дивилася вбік. Бабусине обличчя було вологим. Я стала у дверях, і мене вирвало.

— Вибач, бабусю, — сказала я.

Я була в ліжку, в одній із кімнат нагорі, де зазвичай зупинялися тітка Мелісса та дядько Стів, коли приїздили до бабусі.

— Зараз, зараз, каченятку, — відізвалася бабуся. — Не вибачайся. Я потурбувалася про твою рибку. Дивись, — я побачила акваріум Семмі на нічному столику біля ліжка.

— Я вилила стару воду з його пакета у нову воду, тож не повинно бути великої різниці температур, і йому не буде важко призвичаїтися.

— Дякую, — відповіла я.

— Ти стомлена після поїздки. Ти не уявляєш, якою змученою можуть зробити тебе ніч і день, проведені в потязі.

Я хотіла заплющити очі й спати, спати, спати. Невже це справді через подорож потягом?

Дорослі значно більше переймаються болем і втомою, ніж діти. Я думала про те, чи була втомленою бабуся.

— Вибач, — повторила я.

Мабуть, бабуся почула тремтіння в моєму голосі.

— Не треба більше сліз. Ні твоїх, ні моїх, — сказала вона. — Засинай, я також піду спати. Я лишила перекуски на підносі, якщо ти раптом зголоднієш.

Лише тепер я побачила на нічному столику піднос зі склянкою виноградного соку і тарілкою з крекерами та сиром.