Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

Я прокинулася від яскравого світла і звуку, з яким багаж затягували в мою кімнату.

— Бабусю?

— У тебе купа роботи на сьогодні! Я склала список, — сказала бабуся.

— Що? — я не могла пригадати, коли востаннє хтось просив мене щось зробити.

Ну добре, бабуся казала, щоб я спакувалася, але до того… це мало бути ще у квітні… «Переконайся, що Саванна готова до поїздки… шнурки зав’язані, футболка вдягнена, що вона сходила в туалет…»

Бабуся лишила список на нічному столику. Я прочитала його, коли вона пішла з кімнати.

1. Розпакувати речі.

2. Поговорити з бабусею.

3. Погуляти надворі.

Я оглянула кімнату. Вона була майже порожня. Усі меблі — ліжко, комод, нічний столик — були з дерева. На підлозі — червоний килимок. З вікна було видно двір із жовтою травою, порожній столик і грильницю. У бабусі був городець із помідорами, але вони мали засохлий вигляд. Мені також було видно сусіднє подвір’я. Там був дитячий майданчик з гойдалками, кілька велосипедів і гойдалка-шина, причеплена до дерева. Та я не пригадувала дітей, які жили по сусідству з бабусею.

Крекери й сир все ще стояли на нічному столику, сир був висохлий, з крапельками жиру. Я вирішила, що він усе ще їстівний, бо ж люди в епоху Середньовіччя їли сир, хоча в них не було холодильників, і з’їла кілька шматочків і випила весь теплий сік.

Я відкрила верхню шухляду комода і виявила в ній фотографії та газети. Середні шухляди були порожні, а в нижній були три маленькі білі сукні.

— Бабусю! У комоді вже щось є! — закричала я. Та вона мене не почула.

Я закрила нижні шухляди і стала розглядати вміст верхньої. Схопила кілька фотографій. Я знала, що їх переглядали недавно, бо здавалося, що вони лежать абияк, а не по порядку.

У бабусі було четверо дітей: тітка Мелісса, дядько Девід, тітка Лінда і моя мама, Елізабет. Там були фотографії їх усіх.

Четверо розпатланих дітей сидять під ялинкою. Хлопчик — дядько Девід — грає на кларнеті. Двоє дівчаток спускаються на металевих санчатах. Дівчинка грається у листі. Дівчинка задуває свічки. Маля усміхається беззубим ротиком.

Мені важко було розрізнити, хто є хто на фото, та коли дівчата були разом, я знала, що мама — найменша. Я ще раз подивилася на різдвяну фотографію. Найменша дівчинка усміхалася, показуючи, що має не всі зуби. Як на мене, для такої малої дитини у неї було занадто важке, пряме і темне волосся.

Моє волосся було світле. Слабке, тонке і блякле. Не блискуче. У Саванни було таке саме. Це в татовій сім’ї були блондини з тонким волоссям.

Я запхала фотографії назад до шухляди і закрила її. Схрестила руки на грудях і сіла на ліжко. Я не розпаковувалася. Взяла три свої сумки і заштовхала під ліжко. Виявила, що вже кілька днів носила той самий одяг, тож відкрила одну сумку якраз настільки, щоб витягти чисті шорти й футболку. Перевдягнулася. Потім я всілася на ліжко і чекала, розглядаючи стелю і тупаючи ногами по підлозі. Я тупнула сто два рази.

— Обрі! — покликала бабуся. — Ти готова спуститися?

— Так, — сказала я.

Можливо, вона не почула моєї відповіді. Та я все одно спустилася.

На кухні дуже смачно пахло. Я навіть забула про сморід корів. Бабуся приготувала омлет із шинкою, зробила тост і порізала диню.

— Сідай, — сказала бабуся і поставила переді мною тарілку. Я сіла за стіл і побачила на стіні годинник.

— Зараз друга година дня? — запитала я.

— Дивовижно, правда? — відповіла бабуся. — Хто знає, куди тікає день? Ти проспала весь ранок.

Вона поставила на стіл ще одну тарілку для себе і сіла.

Я їла повільно-повільно, розрізаючи омлет на шматочки, хоча його не треба було різати, бо він був м’який, знову і знову намазуючи тост маслом…

— Що наступне у твоєму списку? — запитала мене бабуся.

— Поговорити з бабусею, — процитувала я.

— Саме так, — сказала вона. — Я лиш хочу розповісти тобі, що відбувається. Дядько Девід приїхав із Бостона, щоб контролювати пошуки твоєї мами. Поліція відстежить, чи вона використовувала кредитну картку, чи знімала гроші в банкоматі, чи зупинялася в готелі. Це має дати нам підказки, де вона може бути. А твої тітки складають список друзів, у яких мама могла б зупинитися.

— Супер, — сказала я. — Це все?

Я відклала виделку й відсунула тарілку.

— Я думала, може, ти хочеш побачитися з тітками. Вони б хотіли тебе побачити. Обидві живуть за дві години звідси, тож ми можемо провести літо разом,