Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

— Вони не замінять понищений квиток. Ти маєш купити новий. Іди на вокзал і скажи касиру, що тобі потрібен квиток на потяг до Нью-Гейвена.

Мої ноги трохи потупцяли, але рушили з місця. Пішли до крихітного будиночка і підвели мене до касира. Рот пробубонів:

— Один квиток на потяг до Нью-Гейвена.

Бабуся не сказала жодного слова про гроші, які я змарнувала. Вона лише взяла мою руку, коли я повернулася на платформу, і сказала:

— Усе буде добре.

Коли я похитала головою, бабуся додала:

— Думай про це як про мандрівку. Лише бабуся, її дівчинка і спільна пригода.

Я знову стала глибоко дихати. Пригода. Пригода. Усього лиш невеличка подорож із бабусею. Діти з різних причин можуть подорожувати з бабусями чи дідусями. Потихеньку я стала заспокоюватися.

Коли приїхав потяг, ми затягнули всередину наші сумки. Я думала, що доведеться тримати їх на колінах, але на поличках над сидіннями було достатньо місця.

Я ще ніколи не їздила у такому поїзді. Сидіння великі, зі столиками і підставками для ніг. У кожному вагоні був туалет, а ще був вагон-ресторан. Розглядаючи краєвиди Вірджинії за вікном, я заспокоїлася. Ми їхали повз міста та будинки. Я думала про те, як це — жити біля залізниці.

Я витягла книжку і навушники. Тримала акваріум із Семмі на колінах. За кілька годин ми проїхали Вашингтон, округ Колумбія. Та з поїзда мало що було видно.

Потім пішли вечеряти. У вагоні-ресторані пропонували гарячу їжу! Меню в картинках висіло над касою, де ти платиш і забираєш своє замовлення. Ми взяли гамбургери. Вони були у невеликих пластикових пакетах, які розігрівали у мікрохвильовці. Минуло хвилин десять, доки я змогла взяти в руки свій бургер — такий він був гарячий. Він був трохи вологий від пари, яка зібралася у пакетику. Я зняла верхню частину булки і витиснула туди три пакетики кетчупу.

Я дивилася, як бабуся їсть свій бургер.

— Ти колись їла в поїзді? — запитала в неї.

— Ага, — відповіла вона. — По дорозі до тебе.

— А що ти їла?

— Піцу.

— Вона була смачна?

— Вона була гаряча. Якщо знову зголоднієш, також можеш замовити піцу.

Це звучало привабливо. Треба не забути зголодніти.

— Бабусю?

— Так?

— Це дивно — їсти дитячу їжу?

— Дитячу їжу?

— Так. М’які вологі бургери і піцу з мікрохвильовки.

— А до чого тут діти?

— Не знаю. Просто така їжа м’яка і проста.

— Їжа для старих і їжа для малих — це одне й те саме. Подумай про це. Одного дня хтось годуватиме мене з ложечки перетертим пюре. М’яка волога їжа — це всього лиш частина подорожі на поїзді.

— Ти не така вже й стара, бабусю, — зауважила я.

У бабусі було сиве волосся і зморшки, але вона все ще могла тягати усі наші сумки і не жалітися.

— Шістдесят шість, чи ти забула? Аж до мого дня народження, — сказала бабуся. — Потім додай ще один рік.

Раптом я згадала, що лишила фотографію на столі в кухні.

— Я забула…

— Що ти забула?

— Та, нічого.

— Усе, що ти забула, ми зможемо купити, коли приїдемо, — сказала бабуся.

Я в цьому сумнівалася.

Після вечері у потязі поменшало пасажирів. Бабуся перемістилася на сидіння через ряд від мене і сказала мені спробувати поспати. Я була щаслива, що взяла свою подушку. Примостила її під голову і скрутилася на сидінні. Я таки заснула на якийсь час, а потім бабуся мене розбудила.

— Нью-Йорк, — сказала вона, показуючи у вікно.

Я ніколи не бачила Нью-Йорка, тож була рада, що бабуся мене розбудила. Ланцюжок яскравих вогнів, які відображалися у воді, досить довго нас супроводжував. Я дивилася на вогні, аж поки вони не зникли, а потім знову поринула у сни. Прокинулася і подивилася у вікно — побачила воду, освітлену місяцем, коли зиркнула у вікно наступного разу — побачила ліс.

Рано-вранці мене розбудила бабуся зі сніданком на картонному підносі.

— Сніданок у ліжко, — сказала вона.

Це знову був гарячий сандвіч у пластику. На етикетці було написано «Круасан з яйцем, шинкою та сиром». Бабуся також купила мені апельсиновий сік у пластянці з накривкою.