Читати книгу - "Останній діамант міледі"

В одній з таких кімнаток завжди жив Макс. Тільки зараз, із плином часу, вона могла пожертвувати бесідою із ним заради власних думок. Іноді бувало таке, що вона (подумки, звичайно ж!) забороняла собі навіть наближатися до тих дверей у своєму уявному «готелі світу», за якими оселила Макса, багато разів навіть намагалася виселити звідти настирливого квартиранта із скандалом та звинуваченням у крадіжці «готельного майна». Даремно! Він повертався. І вона розуміла, що він тут назавжди.

Простота існування приваблювала тільки як альтернативний, неприйнятний для її психіки спосіб життя — легкий і необтяжливий, у якому немає місця роздумам про старість, страх та смерть. Зустріч із Максом зробила неможливим простоту її існування. Коли вона вперше побачила його — не зраділа, як радіють усі дівчата справжньому (або удавано справжньому) коханню із перспективою одруження.

* * *

Вона ніколи не мріяла про одруження! Думки про те, що одна людина може належати іншій, викликали в неї огиду. Жанна сама не знала, звідки часом береться цей шал, ці божевільні напади навіженого спротиву всьому, що оточувало її з дитинства. Її зігрівала думка про те, що батько (якого вона завжди подумки називала не інакше, як Олівером) — нащадок якогось давнього роду. Краще було б — циганського! Це багато 6 чого пояснило і в характері самої Жанни. Дорога, високі вогнища, вітер, свист батогів, люлька з міцним тютюном і вир неприборканої пристрасті, коли дозволяється все, — ось яка сутність ховалася за її удаваною стриманістю. Вона уявляла себе вершницею в чорному шкіряному капелюсі з широкими крисами, білявою відьмою перед судом інквізиції, вуличною циркачкою, що танцює босоніж на розпеченому вугіллі… О, треба було бачити її в такі хвилини! І Макс побачив її саме такою.

…«Таких нема…» — подумав він, помітивши її вперше на одній із студентських вечірок — тих безглуздих нічних посиденьок у гуртожитку, коли втрачається реальність часу, грюкають двері і «на вогник» (а точніше — на запах невибагливої їжі) злітаються всі, хто здатен виставити на стіл чергову пляшку «чорнила». Він прийшов уже на добрячому підпитку, в компанії друзів з художнього інституту. В маленьку кімнатку набилося душ із тридцять, рвані хмари диму висіли в повітрі, як павутиння у склепі, від музики «Пінк Флойд», занадто широкої для вузьких стін цієї студентської келії, здригалися вікна, у напівтемряві світилися червоні вогники цигарок, ніби очі таємних, вивідачів.

Дівчина сиділа на підвіконні. Місяць уповні, що, як величезний таріль, висів за її спиною, золотою смужкою висвітлював тільки контур. Але що то був за контур! На ній, вочевидь, була довга широка спідниця із червоним полиском, короткі рукави-ліхтарики білої блузки скидалися у темряві на маленькі крила, висока зачіска надавала всьому образу середньовічного вигляду. На її руці дзеленчала низка мідних кілець-браслетів.

— Привіт вам, мешканці пекла! — гукнув Макс й виставив на стіл пляшку коньяку. Компанія задоволено загула, зарухалася, звільняючи місця новим гостям. Макс час від часу поглядав на незворушний силует на підвіконні. Дівчина здавалася йому мармуровою статуєю. Макс хлюпнув у склянку коньяку і простягнув його в темряву:

— Ваш бокал, міледі!

Потім усе закрутилося в його голові, як колесо. Коли він згадував хронологію подій того вечора, вони здавалися йому сном або… оповіданням. Можливо, це й було оповідання, вигадка його хворобливої уяви? Але оповідання того вечора в устах Макса звучало б так: «Тридцять навіжених, пекельних, розпатланих голів гиготіли, зіштовхувалися, як більярдні кулі, перекочуючися з тулуба на тулуб. Від задухи та алкоголю плавилися пластилінові обличчя, втрачаючи індивідуальні риси. Хмари важкого диму та густої музики підіймалися до стелі й, обважнівши, щільною, задушливою та масною сіткою спускалися донизу, наганяючи нудоту.

— Води! — наказала вона низьким хрипкуватим голосом, відкидаючи з обличчя пасмо мідного волосся. — Ти! — вказала на одного з тридцяти.

Той напружив шию, як бик перед бандерильєю тореадора, і в його очах жовтим вогником засвітилася ненависть. Він важко підвівся й, переслідуваний поглядом її розширених чорних зіниць, покірно вийшов з кімнати. Двадцять дев’ять інших поглядів скипіли тою ж небезпечною жовтизною, впиваючись у її тіло, як піраньї, з насолодою вириваючи з нього найсмачніші шматки. Вона сміялася під пострілами цих поглядів, немов від лоскоту. Довгі кучері, як кубло переплетених змійок, тремтіли на її плечах.

Той, хто пішов по воду, повернувся із склянкою в руках. Він поставив її на маленьке блюдце і простягнув їй. Вона посміхнулася. Їй кортіло розваг. Або — небезпеки.

— Пий! — сказала вона і більше не дивилася на нього, а вже сміялася до когось іншого, напевно знаючи, що склянка спорожніє за мить. Її поза, погляд, сміх, кожен порух — усе, що було в ній пристрасно-звабливого, — розпалювало в очах інших купу змішаних почуттів: од відчайдушного захоплення до екстатичної люті.

Той, що приніс воду, продемонстрував порожню склянку і важко подивився на неї.

— Ще! — сказала вона. І це коротке слово було для нього гіршим за постріл. Він вийшов знову.

Тиша обвалилася зі стелі й розчавила під собою решту псів-лицарів. Тиша тривала доти, доки той, що приніс воду, повернувся вдруге… Було чутно, як стукотіло його серце. Він так само простягнув їй склянку. І так само, як минулого разу, сам випив її, намагаючись не дивитися на обличчя інших. Він знав, що так вчинив би на його місці кожний із них. Але краще б він випив розплавлене олово!

Втретє вона виплеснула воду на скло за своєю спиною і по ньому попливли розмиті нічні зірки…

— Ха! — затамували подих двадцять дев’ять грудей.

— Ха! — підскочила дияволиця і влучним ударом ноги у стіл, який перекинувся й зробив її недосяжною, попередила швидкий рух нападника. А той уже не міг контролювати себе. Каламутним поглядом обвів він присутніх, у його руці зблиснуло лезо.

Легкою ходою підійшла вона на відстань удару до ножа, що, немов рибка, плив у сутінках, і впіймала лезо маленькою долонею. Рибка пірнала й пручалася в її на подив міцній руці. І нарешті завмерла. Той, що приніс воду, відступив, випускаючи з пальців руків’я.

Вона повільно розкрила долоню і стерла з неї кров білосніжним носовичком. Приборканий ніж упав на підлогу. Вистава скінчилася… І тільки десь углибині, на самому денці її пульсуючої зіниці здригнулася й на мить пронизала мозок блискавка болю.

О, якби було можливим зараз запрягти чорних коней і промчати нічним містом, руйнучи все на своєму шляху! Вчувати за своєю спиною ревіння обвішаного дзвониками та стрічками ведмедя, перегук циган, веселий брязкіт бубнів та намиста, від якого розлітаються