Читати книгу - "Аптекарка"

Для Ґреґора

Окрім родинного девізу «Про гроші не говорять, ними володіють», а також невиправданої гордині, моя мама не успадкувала від свого роду жодних благ. Моєму батькові вона загалом була покірною ― та за його відсутності могла виростати до розміру тиранозавра. Ми, діти, зрозуміли це тоді, коли тато без якихось очевидних причин відрікся від м’яса, став вегетаріанцем і намагався схилити до цього всю сім’ю. Щоправда, він із милосердя таки дозволяв нам, бо ми ж іще ростемо, трішки ліонської ковбаси, одне яйце щонеділі чи кілька крихітних фрикадельок у томатному соусі.

Коли всі інші господині о четвертій годині після обіду варили каву, наша товста, низенька мати влаштовувала для себе, для мене і для мого брата справжню м’ясну оргію. То був чи не єдиний випадок панібратства, у якому її можна було б звинуватити і від якого ми отримували страшенне задоволення.

Неначе приховуючи сліди вбивства, ми повинні були знищити всі м’ясні залишки до того часу, як додому повертався тато. Жодна кісточка, жодна шкварочка, жоден хрящик, так само як і жоден запах чи брудна тарілка не мали б залишитися свідком нашого таємного злодіяння. Ми чистили зуби, виносили сміття й повертали кухні стан невинності за допомогою лимонного спрею.

А втім, якщо чесно, то я була більше татковою доцею і страждала від того, що зраджувала його з м’ясом. Якби його навернення не відбулося за рік до найбільшої травми мого дитинства, то я б точно звинувачувала у цьому себе.

Мій тато теж полюбляв вислови, що стосувалися грошей. Ми рано дізналися, що вони не пахнуть, не лежать посеред вулиці, що гроші керують світом, хоча за них і не купиш щастя. Та найчастіше він бурмотів: «Гроші — не тема для дискусій». Ця фраза в нього була на всі випадки життя: коли мій одинадцятирічний брат захотів навчитися гри на піаніно, то без жодних вагань тато купив концертний рояль, який ще й досі займає половину вітальні моїх батьків, хоча по його клавішах стукали всього вісім місяців. У той же час тато наполягав на тому, щоб транспортири, фломастери, шпильки для волосся чи кросівки я купувала за свої кишенькові гроші. Навіть мама не знала, скільки заробляв її чоловік, але припускала, що він заробляв добре. Оскільки гроші не були в нас темою для розмов, то їй доводилося час від часу повідомляти про свої потреби зашифрованими натяками. І знову ж таки — на мій шкільний випускний тато подарував мені маленьке авто, яке насправді хотів мій брат.

Я дуже рано збагнула, що батьківську любов можна купити шкільними результатами. Батьки пишалися моїми добрими оцінками, моєю старанністю та першими успіхами як господині.

З того часу збереглися знімки, де я працюю в саду: на голові солом’яний бриль, у руках — лійка. Фотографував мене батько й на кухні, коли я, одягнена у великий картатий фартушок кухарки, обережно прикрашала різні тістечка з пісочного тіста зубною пастою, і нарешті last but not least[Останнє, але не менш важливе (англ.). (Тут і далі примітки перекладача.)] — коли вдавала медсестру. Усі ляльки та ведмедики викладені на моєму дитячому ліжечку, на їхніх зламаних кінцівках величезні пов’язки з туалетного паперу. У декого з них — кір, нанесений червоною крейдою на лялькове обличчя. Я пригадую навіть, як одного разу цей синдром медичної сестри став причиною суперечки між батьками: йшлося про моє пристрасне дихання рот до рота з метою оживити давно померлого крота.

Тоді я переконала себе, що є улюбленицею в сім’ї: старанна, мила дівчинка, яка слухняно носила хустки на голові. Коли я пішла до школи, то теж виправдала очікування всіх: зацікавлена школярка, яка пізніше досягала блискучих результатів насамперед у природничих науках. Уже в десять років я збирала рослини, відтискала пресом і долучала до свого гербарію, який зберегла до сьогодні. Усе на мені та довкола мене мусило завжди бути чистим та поскладаним. Моя кімната слугувала зразком чистоти, подруг для ігор я добирала за власною подобою, моя ферма дощових хробаків у підвалі була гігієнічно відмежована від яблук, які там тоді зберігали.

У старших класах моя поведінка, спрямована на досягнення найвищого балу, аж ніяк не сприяла прихильності однокласників. Мою звичку ретельно підкреслювати важливі речення в підручниках під лінійку жовтим фломастером висміювали: говорили, що то жовтизна від зубріння. Я даремно намагалася завести подруг. Постійна похвала учителів лише погіршувала моє становище.

Це сталося, коли мені виповнилося дванадцять. Під час короткої перерви вчителька вийшла з класу, а я поспішила до туалету, який відвідувала надто часто через свою нервозність. Коли вже збиралася повернутися до класу, двері не відчинялися. Добрий десяток дітей підпирав їх з того боку. Можна було чути, як вони перешіптувалися й намагалися стримати хихотіння. Власне кажучи, я не так швидко панікувала, але того похмурого січневого дня ще зранку мала сумний настрій, тож коли це сталося, більше не могла стримати сліз. Я з розгону штовхнула пофарбовані в сірий колір, подряпані дерев’яні двері, які відділяли мене від усіх інших. Урок мав би розпочатися за кілька хвилин, тож мені просто можна було дочекатися дзвінка, а побачивши вчительку, діти повернулися б на свої місця з невинними обличчями. Але я тоді сприйняла ту ситуацію та свій натиск надто серйозно.

Двері подалися, ніби їх ніхто й не підпирав, і я вилетіла через поріг, немов гарматне ядро. Я ще встигла відчути, як латунна ручка з силою вдарила мою руку, а тоді я гепнулася на підлогу, встелену зеленим лінолеумом. Майже одночасно з цим зайшла вчителька. Мої вороги вихором метнулися на свої місця.

Звісно ж, мене розпитували. Я не розповіла нічого, адже зради мені б ніхто не пробачив. Незабаром у класі знову запанував спокій, але тут виявилося, що немає одного хлопця. «Акселю стало погано», — запевнила вчительку моя сусідка по парті. Та послала іншого учня, щоб той