Читати книгу - "Останній діамант міледі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
…Вранці наступного дня сестри так само сиділи на кухні й пили каву перед тим, як вирушити на службу. Жанна працювала молодшим науковим співробітником бібліотеки, Влада перебувала у пошуку того єдиного місця роботи, де б вона могла уповні розкрити свої здібності. І тому її «трудова книжка», цей пережиток минулого, пістрявіла кількома десятками різноманітних записів.
— Куди так рано пішов Макс? — запитала Влада. — Він хоч поснідав?
— Ти ж знаєш, що він ніколи рано не снідає, — сказала Жанна. — А пішов він відксерювати свої романи, а потім кудись далі…
— Навіщо?
Жанна зрозуміла, що їй не відкрутитися від пояснень і, власне, нема з чого робити таємницю.
— Йому запропонували подати рукописи для публікації за кордоном. У перекладі, звичайно. Треба ж залишити примірники для себе. Якби у нас був комп’ютер, усе було б набагато простіше…
— Господи, навіщо йому ці переклади? Нехай би надрукувався спершу тут.
— Тут це зробити складніше. Крім того, за книжки пообіцяли одразу ж виплатити гонорар.
— Хіба таке буває?! Безкоштовний сир — тільки у мишоловці! — посміхнулася Влада. — Звідки у Макса з’явилися такі благодійники?
— Щиро кажучи, Макс піде зараз на все, аби ми хоч трохи вибилися з цих злиднів. Взагалі, давай припинимо ці балачки. Особливо з ним, добре?
— Як скажеш… Але я вважаю, що замість того, щоб брати участь у сумнівних проектах, ми могли б нарешті продати той батьків камінець. Принаймні, хоча б з’ясувати, що воно таке. Можливо, щось цінне? Раптом саме через нього приїздив той французький дядько, пам’ятаєш?
— Збожеволіла! — Жанна засміялася. — Звідки в нашій родині «щось цінне»? Не вірю. Це по-перше, а по-друге… Не забувай, що цей камінчик разом із прадідом пройшов сибірські табори, із бабусею — евакуацію, а тато вважає його родинною реліквією.
— Але ж, пам’ятаєш, колись батько розповідав про якусь іноземну графиню, на честь якої нібито тебе назвали? Вважаєш, що це брехня? А якщо ти справді — аристократка, ваше високосте?
— Батько завжди був добрим казкарем. Він розповідав не тільки цю казочку! А потім — якщо це справді так, гадаю, ніхто ніколи не дізнається істини. Не забувай, які були часи. Якщо прадід щось і знав про, як ти кажеш, іноземні корені, його змусили про це забути.
— А як же батькова французька? — не вгамовувалася Влада. — Адже я точно пам’ятаю, як він говорив з тим Флері!
— Ти просто фантазерка.
— Яка ти неромантична… — зітхнула Влада. — Ну подивімося на камінець ще раз, благаю. Батько ж недарма залишив його нам — ми можемо робити що заманеться!
— Дивись! — знизала плечима Жанна.
Вона знала, що сестра з дитинства обожнювала роздивлятися цю родинну реліквію, коли батько був у доброму гуморі і дозволяв це робити. А за роки їхнього самостійного життя вони ще жодного разу не доторкнулися до згортка, просто забули про нього.
Влада радісно зіскочила з табуретки і побігла нишпорити в шухлядах. На кухню вона вийшла з маленьким згортком у руках. Жанна пила каву і з посмішкою стежила, як сестра обережно розгортає й розкладає на столі пожовклі ганчірки, що колись, можливо, були носовичками, а можливо, й клаптиками дідівської онучі — батько зберігав усе в тому вигляді, в якому отримав від предків.
Нарешті Влада розв’язала останню мотузку, і на купі ганчір’я з’явився темно-синій камінь, що за формою нагадував сльозу. Жанна взяла камінчик і підкинула його на долоні:
— І ти гадаєш, що це — коштовність?
Влада пошкрябала поверхню каменя нігтем, і з-під товстого шару фарби тьмяно зблиснуло скло.
— Не чіпай! — обурилася Жанна. — Тобі усе треба спробувати на смак! Цьому камінцеві безліч років. Нехай усе залишиться так, як є!
— Я розумію… — тихо вимовила Влада. — Я не маю на це такого права, як ти…
Це був заборонений прийом, і Жанна знову відчула до сестри жаль та ніжність. Вона швидко згребла ганчірки й камінчик зі столу, кинула усе в найближчу шухляду і лагідно обійняла сестру.
— Дурненька! Роби з цим що хочеш. Просто я зараз думаю зовсім про інше. Я хочу, щоб у тебе було своє життя, власна квартира, щоб ти не стояла біля плити, аби ми нажерлися. Це ненормально. І якщо у Макса все складеться добре, ти зможеш жити інакше, краще.
— Але я хочу жити з вами. Я так вас люблю, — відказала Влада, і собі стискаючи сестру в обіймах. — Я ніколи не житиму так добре, як ви…
— Господи! — засміялася Жанна. — Ти нас ідеалізуєш, а ми просто намагаємося не сваритися при тобі.
Сестри ще трохи посиділи. Потім почалася звичайна вранішня метушня зі сперечанням, кому першому йти до ванної і хто в кого взяв і не повернув косметичний олівець.
…До роботи Жанна їхала на автобусі, потім пересідала в метро. Сьогодні вона забула взяти із собою книжку, тому була змушена спостерігати за дорогою, дивитися на обличчя, прислухатися до розмов. Позаду сиділи дві дівчини, яким можна одночасно дати і вісімнадцять, і двадцять вісім: простенькі нафарбовані обличчя, голосна розмова…
— Що ж мені подарувати тобі на весілля? — запитала одна.
— Та що завгодно, мені байдуже, не переймайся, — відповідала друга.
— О, придумала! Це буде, як в анекдоті — куплю тобі вазу і, даруючи, розіб’ю… На щастя…
— І… в нього на голові! — зі сміхом додала «наречена».
— Залюбки!
Вони голосно зареготали й почали обговорювати фасон майбутньої весільної сукні.
Простота існування — ось що завжди дивувало Жанну в людях, змушувало її сто разів переглядати власне ставлення до життя. Вона часом ненавиділа себе за постійні внутрішні монологи, за картини, які вона могла викликати у своїй уяві. Їй здавалося, що вона б не засумувала і не занепала духом навіть у в’язниці: до неї «в гості» приходили б усі, кого вона забажала б побачити. Вони прийшли б із небуття, з книжок, живописних полотен, зі звуків музики (особливо її улюблених Гріга та Моцарта), з усіх часів… Вони давно жили в її уяві, вона оселяла їх у своїй голові, надаючи кожному персонажеві окрему чистеньку кімнатку. Вона була господинею свого уявного готелю і мала повне право на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній діамант міледі», після закриття браузера.