Читати книгу - "Останній діамант міледі"

Ось навіжений кортеж влітає на подвір’я старовинного замку. І барвиста зграя на чолі з істотою, що водночас скидається на янгола і на чорта — жінкою у шкіряному капелюсі із широкими крисами, — миттєво порушує тиху затоку балу. Тендітні білявки прикривають обличчя пухнастими віялами, аби… сховати заздрість до тієї, що може ВСЕ! Кавалери, оберігаючи цноту своїх подруг, негайно спроваджують їх додому, аби… повернутися сюди вже без гострих накрохмалених комірців.

Ха!

Геть усі, хто живе байками про міцність вина та поцілунків! Хто здатен проміняти мить свободи на сто років ситості!»

…Макс не пам’ятав, як провів Жанну додому, все змішалося в його голові — фантасмагорія і реальність. Вони цілувалися на сходах, як божевільні, і тоді ж випалили напис на підвіконні «Макс + Жанна…»

А вона, зовсім юна, того ж вечора зрозуміла, що віднині нарешті матиме на спині «свій» хрест, і ніякого іншого вже не буде.

Чому хрест? Бо тепер думка про те, що одна людина може належати іншій, більше не лякала її — кожному судився СВІЙ хрест, важливо тільки відшукати його серед тисячі схожих.

Але все ж таки Жанна відчувала, що хтось допомагає їй у цій щоденній праці, і зараз уже точно знала, що то сестра намагається вхопитися хоч за краєчок цього символічного хреста. Це часом виглядало зворушливо, часом смішно, а часом — дратувало.

* * *

…Увечері сестри знову сиділи на кухні, знову по черзі підігрівали вихололу вечерю.

— Тобі не здається, що у нас обох — дежа вю? — запитала Жанна.

— Це мені більше нагадує фільм «День бабака», — відповіла Влада. — Пам’ятаєш, герой увесь час прокидається в одному й тому ж дні, йде тим самим шляхом, зустрічає тих же людей із тими ж самими проблемами та запитаннями…

— Але наприкінці там усе ж таки щось змінюється…

— У нас також зміниться. — Влада замріяно підперла рукою підборіддя. — І одного ранку ми прокинемося і побачимо за вікном…

— …небо у діамантах!

— Так! — серйозно відгукнулася Влада. — Я в це вірю.

У двері подзвонили, і сестри схвильовано перезирнулися — Макс мав свого ключа.

— Я сама! — попередила Жанна сестру, яка вже скочила зі свого місця. — А тобі краще піти — ти ж знаєш, Макс не любить посиденьок на кухні.

— А я, можливо, феміністка, і мені байдуже, що не любить твій чоловік! — пробурмотіла Влада, але все ж таки послухалася й пішла до своєї кімнати.

Макс ввалився в передпокій, як мішок, і одразу ж почав повільно сповзати по стіні на підлогу. Жанна ледь встигла підхопити його і, ведучи до кімнати, намагалася зрозуміти, чи він добряче випив, чи трапилося щось гірше. Макс упав на диван, притискаючи до грудей руку.

Тільки зараз Жанна помітила, що його обличчя було вкрите синцями, а зап’ястя якось неприродно вивернуте.

— Що трапилося? — долаючи жах, запитала вона.

— Нічого страшного, — крізь зуби вимовив той. — Мене побили — звичайна історія в нашому районі. Жаль тільки — сумку вкрали! Грошей там не знайдуть, хіба що рукопис. Треба буде вранці понишпорити по смітниках — мають викинути…

Його обличчя поволі вкривалося крапельками холодного поту.

— Господи, у тебе, мабуть, перелом! Я викликаю «швидку»!

— Не треба! Вранці піду до лікарні. А зараз дай мені щось знеболююче…

Жанна знала, що сперечатися з ним немає сенсу. Вона побігла на кухню, де вже хазяйнувала сестра, перериваючи аптечку. Нарешті вони знайшли міцний анальгетик і вирішили, що треба дати Максові ще й снодійне.

Він покірно випив усе, що принесла Жанна. Потім вона зробила йому компрес, обтерла обличчя вологим рушником і обережно роздягла.

— Здається, мені вже трохи краще…

— Давай я все ж таки потелефоную в міліцію. Ти бачив, хто на тебе напав?

— Господи, дай мені спокій! Яка міліція? А тих покидьків я навіть не бачив у темряві…

Він зі стогоном перевернувся на бік.

— Візьми там… гроші… Вони до них не дісталися… — Це останнє, що вона почула від нього.

Жанна полізла до внутрішньої кишені його піджака і дістала звідти п’ятсот доларів.

Вранці Жанна відпросилася з роботи і повела Макса до районної поліклініки, а Влада побігла на пошуки теки з рукописом. Через три години вони знову зійшлися на своїй кухні. Рука Макса була загіпсована. Влада повідомила, що вона ретельно обшукала всі сміттєві контейнери, навіть з’їздила до сусіднього району, а також позаглядала ледь не у всі урни на тролейбусних зупинках, але нічого не знайшла.

— Ну і Бог з ним! — заспокоїв її Макс. — Вийде книжка — можна буде згодом її перекласти. А можливо, й не треба — у мене повно інших ідей. Не хвилюйтеся, дівчата, усе буде гаразд! Все — забули! Давайте краще обідати. Найближчий тиждень нам є на що жити. І це лише дещиця того, що мені обіцяли.

Під час обіду Макс розповів, що в офісі іноземного видавництва його прийняли досить шанобливо, він підписав угоду, йому видали невеличкий аванс і запросили прийти за два тижні, аби отримати решту.

Потім Владі було врочисто вручено гроші на всі потреби, і вона радісно побігла по крамницях та ринках, а Жанна лишилася вдома. Незважаючи на те, що рука у Макса ще боліла, вони провели чудовий день разом.

Зламане Максове зап’ястя красномовно свідчило про те, що принаймні найближчі два тижні вони не спішитимуть нікуди. І нарешті хоч трохи зламається монотонний ритм їхнього життя із розігріванням пізньої вечері.

— Валятимемося та дивитимемося телевізор! — сказав Макс.

— Питимемо пиво! — сказала Жанна.

— «Асті-мартіні»! — поправив її Макс.

— З ананасами! — додала Жанна.

— А ще… — І він, одвівши вбік загіпсовану руку, притягнув її до себе.

* * *

…Письменник Жан Дартов збирався на поетичний вечір, що мав відбутись у бібліотеці Києво-Печерської лаври. На вечір були запрошені гості літературного семінару, присвяченого слов’янській писемності, — московські та петербурзькі поети, літературні критики, і саме йому, Жанові Дартову, єдиному з усієї місцевої братії, доручили відкрити вечір та ще й взяти участь у літературних читаннях. Взагалі, «Жан Дартов» — то був не зовсім вдалий псевдонім голови представників творчого об’єднання «Логос», до якого входили зокрема письменники-«сімдесятники», що у свої найкращі часи маскувалися під комсомольських працівників або ерудитів-сантехніків.

Насправді Жана Дартова звали досить просто — Іван Пир’єнко. Але за молодих літ, будучи функціонером районного комітету комсомолу, він видав свою першу книжечку патріотичних віршів і, про всяк випадок, підписався цим дивакуватим псевдонімом. Книжечка сподобалася «у верхах», вірші з неї почали використовувати під час