Читати книгу - "Володар Перстнів"

її Гостиною, та насправді це було велике свято з цілою низкою розваг. Запросили майже всіх, хто жив поблизу. Про кількох гобітів випадково забули, та оскільки вони все одно прийшли, це було не важливо. Запросили також багато народу з інших земель Ширу і навіть кількох осіб із-за кордону. Більбо власною персоною зустрічав прошених (і непрошених) гостей у нових білих воротях. Він роздавав подарунки всім без винятку, а кожен, хто хотів отримати ще один, виходив іншим боком і знову повертався через ворота. На свої уродини гобіти роздають дарунки іншим. Зазвичай, не дуже дорогі й не так щедро, як цього разу; та сама ідея непогана. Загалом, у Гобітоні та Поріччі чи не щодня у когось та були уродини, тож кожен гобіт хоча би раз на тиждень мав шанс отримати принаймні один подарунок. Але це їм не набридало.

Цього разу подарунки були надзвичайно гарні. Гобітенята були в такому захваті, що на якийсь час майже забули про частування. Таких іграшок вони ще ніколи не бачили — всі дуже гарні, а деякі навіть чарівні. Окремі іграшки насправді було замовлено заздалегідь, рік тому, і привезли їх аж зі самого Долу, з-під Самітної Гори, — це була справжня робота гномів.

Коли всіх гостей привітали і провели на поле, почалися пісні, танці, музика, ігри та, зрозуміло, страви і напої. Тричі накривали на столи: сніданок, чай і обід (чи вечеря). На сніданок і чай усі гості разом сідали до столу і частувались. Але їли та пили безперестанку, за столом було завжди повно народу — і так від одинадцятої до пів на сьому, аж поки не почався феєрверк.

Творцем феєрверка був Ґандалф: він не лише привіз піротехніку, а й сам усе вигадав і змайстрував; він запускав у небо снопи іскор і зливи зірок, творив огнисті картини. Також щедро роздавав петарди, хлопавки, іскромети, смолоскипи, гномівські свічки, ельфійські фонтани, ґоблінські гармати і громовики. Усі — просто надзвичайні. З віком Ґандалф удосконалив своє мистецтво.

Зграя блискітливих птахів здіймалась у небо, виспівуючи чарівними голосами. На стовбурах темного диму спалахували зелені крони дерев: їхнє листя розгорталося так блискавично, мов сама весна в одну мить, а сяйливі гілки струшували на зачудованих гобітів полум'яні квітки, що танули з солодким ароматом, мало не торкаючись задертих догори облич. На дерева фонтаном спурхували мерехтливі метелики; стовпи кольорових вогнів оберталися на орлів або на кораблі під вітрилами чи зграю лебедів; була там і багряна гроза зі золотистою зливою; і ліс сріблястих списів, які раптово бризнули в небо зі свистом, схожим на бойовий клич, і попадали в Річку з шипінням сотні розпечених змій. І насамкінець, на честь Більбо, Ґандалф приготував іще одну несподіванку, яка дуже перелякала гобітів (цього і прагнув чарівник). Усі вогні згасли. Здійнявся густий дим. Потроху він набув обрисів гори вдалині, вершина якої запалала, а потім із неї виринуло зелене та багряне полум'я. Звідти вилетів золотаво-червоний дракон, надзвичайно подібний на справжнього, тільки менший: із його пащеки бризкав вогонь, очі палали люттю; з диким ревінням він тричі пролетів над головами переляканих гобітів. У натовпі пригнулись, а дехто впав на землю долілиць. Дракон промчав як потяг-експрес, перекинувся в повітрі й зі страшенним гуркотом вибухнув над Поріччям.

— Це знак — усім до столу, — сказав Більбо.

Страх і паніка зникли в одну мить, і розпростерті долі гобіти скочили на ноги. Усіх чекала розкішна вечеря; а для рідні було накрито столи у великому шатрі з деревом. Запрошено було тільки дванадцять дюжин (гобіти також називали цю кількість «один грос», хоча ця назва не дуже пасувала до осіб) гостей, — вибирали з усіх сімей, які були ріднею Більбо та Фродо, і ще кількох найближчих друзів, як-от Ґандалфа. Було досить і молодих гобітів, котрі прийшли з дозволу батьків; гобіти не надто переймалися пізніми посиденьками своїх дітей, особливо коли випадала нагода дармово попоїсти. Щоби виростити гобітенят, потрібно чимало харчу.

Було там багато Торбинів і Мудринів, а також Туків і Брендіцапів; були різні Грабарі (родичі по бабусі Більбо Торбина) та різні Груби (родина діда Тука); і нарешті, кілька Бобронорів, Випринів, Гордостопів, Добротілів, Дударів, Лисонорів і Чересів. Дехто з них був дуже далеким родичем Більбо, а хтось, можливо, ніколи й не бував у Гобітоні, бо жив у віддаленому кутку Ширу. Не забули і про Сумоселів-Торбинів. Прийшов Отто з дружиною Лобелією. Вони недолюблювали Більбо і ненавиділи Фродо, та запрошення було так гарно виписане золотим чорнилом, що відмовити вони не змогли. Крім того, їхній кузен Більбо мав багаторічний досвід у кулінарії, і його кухня тішилася доброю славою.

Усі сто сорок четверо гостей сподівалися на добру учту, хоч і з острахом очікували на пообідню промову господаря (неминучий номер програми). Він любив приплітати таке, що він називав «поезією»; і деколи після чарки-другої згадував про безглузді пригоди своєї таємничої подорожі. Гості не розчарувались — учта вдалася на славу, правду кажучи, просто розкішний бенкет: багатий, ситний, різноманітний і тривалий. На кілька наступних тижнів торгувати продуктами в цілому районі майже припинили; та оскільки закупи Більбо вичерпали запаси більшості крамниць, пивниць і комор на декілька миль довкруги, то збитків ніхто не зазнав.

Коли всі наїлися-напилися (більш-менш), почалася Промова. Більшість товариства, однак, була в доброму гуморі, на тій чарівній стадії, яку вони називали «наповнюватися по вінця». Вони потягували улюблені напої, похрумували улюбленими смаколиками, забуваючи про всі страхи. Вони були готові слухати будь-що і кричати «будьмо» після кожної паузи.

— Дорога моя родино, — звернувся Більбо, підводячись із місця.

— Цитьте! Цитьте! Цитьте! — загукали всі, а далі повторювали хором, вочевидь, не бажаючи прислухатися до власної поради. Більбо підійшов до дерева, обвішаного ліхтариками, і став на стілець. Світло ліхтарів падало на його радісне обличчя, позолочені ґудзики сяяли на вишиваній шовковій камізельці. Тепер усі бачили його на повен зріст, однією рукою він махав у повітрі, іншу тримав у кишені штанів.

— Мої дорогі Торбини та Мудрини, — почав він ізнову, — і мої дорогі Туки та Брендіцапи, і Грабарі, і Груби, Лисонори і Дударі, Виприни, Череси, Добротіли, Бобронори та Гордостопи.

— Гордоступи! — вигукнув старенький гобіт десь із глибини шатра. Його прізвище було, звісно, Гордостоп, і недаремно: стопи у нього були великі, вельми волохаті, до того ж обидві лежали на столі.

— Гордостопи, — повторив Більбо. — Також мої дорогі Сумосели-Торбини, і вас я радий вітати в Торбиному Куті. Сьогодні мої сто одинадцяті уродини: виповнюється мені сто одинадцять!

— Сла-ава! Сла-ава! Сла-ава! Многая літа! — закричали гості й радісно