Читати книгу - "Володар Перстнів"

Дж. Р. Р. Толкін

«Володар Перстенів»

Три персні для ельфів — для їх королів.

Сім — гордим гномам з камінних палат,

Ще Дев'ять — людям смертних родів,

Один — Повелителю Тьми, де імла

В Мордорі, де морок і тінь на землі.

Один з них керує, Один — всіх знайде,

Один їх збере й у пітьмі всіх зведе

В Мордорі, де морок і тінь на землі.

ПРОЛОГ

Про гобітів

У цій книзі йтиметься здебільшого про гобітів, і з її сторінок читач довідається чимало про їхню вдачу, а дещо і про історію. Деякі відомості про гобітів можна також знайти у вибраних уривках із «Червоної книги Західного Пограниччя», що вже вийшли під назвою «Гобіт». Цю оповідь узято з перших розділів «Червоної книги», яку написав сам Більбо, перший гобіт, який прославився на весь світ; і назвав він ці розділи «Туди і назад», оскільки в них було описано його подорож на Схід і повернення додому — пригоду, яка згодом втягнула всіх гобітів у великі події тієї Епохи, про яку розповідається тут.

Багато хто, однак, захоче ще на самому початку оповіді дізнатися дещо більше про цей дивовижний народ, тим часом не в кожного знайдеться перша книжка. Для таких читачів подаємо кілька найважливіших нотаток вибраного з гобітських переказів, а також коротко переповідаємо першу пригоду.

Гобіти — непримітний, але дуже давній народ, колись набагато чисельніший, аніж нині; люблять вони спокій і тишу, а ще добре оброблену землю: немає для них нічого кращого за впорядковану і доглянуту сільську місцевість. Вони ніколи не розуміли і не любили механізмів складніших, аніж ковальські міхи, водяні млини чи ткацькі верстати, хоча знаряддями користуються досить вправно. Навіть у давнину гобіти зазвичай тримались осторонь від «Великого Народу», як вони нас називали, а сьогодні уникають нас із острахом, тож зустрітися з ними нелегко. У них гострий слух і добрий зір, і, хоча вони мають схильність до повноти і без потреби не метушаться, рухаються все ж моторно та зграбно. Споконвіку вони володіють умінням зникати швидко і безшумно, коли раптом повз них прочалапає якийсь здоровило, з котрим не бажано зустрічатись; і це вміння вони розвинули так добре, що для людей воно стало здаватися якимись чарами. Та насправді гобіти ніколи ніяких чарів не вивчали, а невловні тільки через вироблені навички, які завдяки спадковості і практиці, а також тісному зв'язку із землею народам більшим і незграбнішим видаються неймовірними.

Отож зросту вони невеликого, менші за гномів: не такі міцні та дужі, хоча насправді не набагато нижчі. Заввишки вони бувають різні, між двома і чотирма футами за нашими мірками. У наш час вони рідко сягають трьох футів; кажуть, вони змиршавіли, а от у давнину були вищі. Як записано в «Червоній книзі», Бандобрас Тук (Бикорева), син Ізенґріма Другого, мав чотири з половиною фути й міг їздити на коні. Гобітські хроніки стверджують, що його переросли тільки два славні герої минувшини; про ту цікаву історію ще йтиметься в цій книзі.

Що ж до гобітів Ширу, про котрих, властиво, й ітиметься, то були вони у дні миру та процвітання веселим народом. Зодягалися вони в яскраві кольори, особливо полюбляючи жовтий і зелений; утім, рідко носили взуття, бо мали на ногах тверді шкіряні підошви та густе кучеряве волосся, дуже схоже до волосся на голові, переважно каштанове. Отож шевство у них було розвинуте слабо, проте пальці вони мали довгі та вправні й уміли змайструвати багато корисних і гарненьких речей. Обличчя їхні — не стільки вродливі, скільки просто добродушні, широкі, з блискучими очима та рожевими щоками, а роти завжди готові сміятися, їсти і пити. І сміялися вони, і їли, і пили часто й від щирого серця; жарти любили прості, а попоїсти — шість разів на день (коли мали що). Вони були гостинні й любили вечірки, а також подарунки, які роздавали щедро і приймали охоче.

Цілком зрозуміло, навіть попри нинішнє відчуження, що гобіти — наші родичі, — вони набагато ближчі до нас, аніж ельфи чи навіть гноми. У давнину вони розмовляли мовою людей, тільки на свій лад, а любили і не любили те саме, що й люди. Втім, тепер уже неможливо з'ясувати, чим саме ми споріднені. Походження гобітів губиться у Прадавніх Часах, лік яких утрачений і забутий. Лише ельфи зберегли пам'ять про ту минувшину, але їхні перекази стосуються здебільшого їхньої власної історії, де люди з'являються зрідка, а про гобітів узагалі не згадується. Однак зрозуміло, щодо того, як гобітів спостерегли інші народи, вони споконвіку жили собі тихенько в Середзем'ї. А що у світі й так безліч усіляких дивовиж, то цей маленький народ видавався не надто вартим уваги. Але у дні Більбо та його спадкоємця Фродо гобіти несподівано й аж ніяк не за власним бажанням стали і важливими, і шанованими, звернувши на себе погляди Мудрих і Великих.

Ті часи, дні Третьої Епохи Середзем'я, давно минули, й відтоді всі землі змінилися; та жили гобіти, безперечно, в тих самих краях, де мешкають і досі: на північному заході Старого Світу, на схід від Моря. Про свою первісну батьківщину гобіти часів Більбо не зберегли жодних відомостей. Любов до науки (крім знань із генеалогії) була серед них не надто поширена, проте залишилося кілька гобітів зі старих родів, котрі вивчали свої, гобітські, книжки і навіть збирали в ельфів, гномів і людей свідчення про давні часи та далекі землі. Їхні власні хроніки починаються лише з часів заселення Ширу, а найдавніші легенди заледве сягають далі за Дні Блукань. Однак із тих легенд, а також свідчень про їхні особливі слова та звичаї зрозуміло, що, як і багато інших народів, гобіти в далекому минулому перейшли на захід. Найдавніші легенди, очевидно, відобразили той час, коли гобіти жили у верхів'ях Андуїну, між Великим Зеленим Лісом та Імлистими Горами. Що саме змусило їх до важкого й небезпечного переходу через гори до Еріадору, — тепер не зрозуміти. Їхні перекази згадують про людей, котрих розплодилося забагато, і про якусь тінь, що впала на Ліс, а він потемнів і відтоді став називатися Морок-лісом.

Ще до переходу через гори гобіти розділилися на три роди: шерстоноги, вперти та блідошкіри. Шерстоноги були смаглявіші, дрібніші й нижчі за інших, а також безбороді та босі; руки мали вправні, а ноги — прудкі; жили вони переважно в горах і на схилах пагорбів. Вперти були ширші