Читати книгу - "Володар Перстнів"

слухає всі небилиці пана Більбо. Пан Більбо і грамоти його навчив — без лихого наміру, зауважте, і, сподіваюся, це не обернеться на зле. «Ельфи та дракони! — кажу йому. — Капуста і картопля — оце наше, а ти не пхайся у справи розумніших за тебе, бо знайдеш біду на свою голову». І можу повторити це для інших, — додав він, кинувши погляд на незнайомця та мірошника.

Але своїх слухачів Дідусь не переконав. Легенда про багатство Більбо надто міцно вкоренилась у головах молодого покоління гобітів.

— Так, але він, либонь, потроху докладав до того, що спершу привіз, — заперечив мірошник, висловивши загальну думку. — Його часто немає вдома. І подивіться, які чужоземці його відвідують: гноми приходять серед ночі, й той старий мандрівний чарівник, Ґандалф, та інші. Можеш говорити що завгодно, Дідусю, але Торбин Кут — химерне місце, а його мешканці — ще химерніші.

— А ти говориш, що тобі завгодно, про що так само нічого не тямиш, як і про човни, пане Пісковику, — відрізав Дідусь, ще більше незлюбивши мірошника. — Якщо вони химерні, то нехай би всі тут були такими химерними. Тут поблизу є такі, що й кухля пива приятелеві не поставили би, навіть якби жили в норах зі золоченими стінами. А ось у Торбиному Куті все правильно роблять. Наш Сем каже, що на гостину запросять усіх, і будуть подарунки, зауважте, подарунки для всіх — і вже цього місяця.

То був місяць вересень, гожий, наче на замовлення. Через день-два розлетілася чутка (її, можливо, пустив усезнайко Сем), шо буде феєрверк — ба більше! — феєрверк, небачений у IIIирі років сто, ще відколи помер Старий Тук.

Дні минали, й Урочий День наближався. Якось увечері чудернацький віз, навантажений дивовижними пакунками, вкотився в Гобітон і попхався на Пригірок до Торбиного Кута. Стривожені гобіти висувалися з освітлених домівок і витріщалися на з'явисько. Правили кіньми якісь чужоземці і співали незнайомих пісень: довгобороді гноми в насунутих на очі каптурах. Кілька їх залишилось у Торбиному Куті. Наприкінці другого вересневого тижня серед білого дня з боку Брендівинного мосту з'явився ще один віз. У ньому їхав сам-один старий. На старому були високий загострений блакитний капелюх, довгий сірий плащ і сріблистий шалик. Він мав довгу білу бороду та кошлаті брови, що стирчали з-під крис капелюха. Гобітенята бігли за підводою через увесь Гобітон аж на самий пагорб. Вона була навантажена ракетами — це вони збагнули відразу. Перед дверима Більбо старий почав розвантажувати великі в'язанки ракет усіляких видів і розмірів, на кожній — велика червона літера «Ґ»

 та ельфійська руна .

Це був, звісно ж, знак Ґандалфа, а сам старий і був чарівник Ґандалф, відомий у Ширі насамперед тим, що вмів влаштовувати видовища з вогню та диму. Його справжня робота була набагато важча і небезпечніша, та мешканці Ширу нічого про це не знали. Для них він був однією з «розваг» на Гостині. Тому й тішилися гобітенята. «Ґ значить Ґранд!» — кричали вони, а старий усміхався. Вони знали його в обличчя, хоча він рідко з'являвся в Гобітоні й надовго тут не затримувався; але ніхто, крім найстаріших дідів, його феєрверків не бачив, — тепер вони належали до легендарного минулого.

Коли старий із допомогою Більбо та кількох гномів розвантажив підводу, Більбо роздав роззявам по монеті; але, на превелике їхнє розчарування, не перепало їм жодної петарди чи хлопавки.

— А тепер біжіть додому! — сказав Ґандалф. — Буде ще вам, на все свій час. — І зайшов досередини разом із Більбо, зачинивши за собою двері.

Гобітенята якусь хвилю не могли відвести очей від тих дверей, а далі розійшлися, потерпаючи, щодень забави ніколи не настане.

Більбо та Ґандалф сиділи в невеликій кімнатці біля відчиненого вікна, що виходило на захід, у садочок. Ясний і спокійний день хилився до вечора. Квіти сяяли червоними і золотавими барвами: левкої та соняхи, настурції пнулися дерновими стінами і зазирали у круглі віконця.

— Гарний у тебе сад! — мовив Ґандалф.

— Так, — відповів Більбо. — Я так люблю і садочок, і весь старий Шир; та все ж я стомився, хочу відпочити.

— Тобто зробиш, що задумав?

— Еге ж. Я давно це вирішив і вже не передумаю.

— Дуже добре. Тоді й говорити нема про що. Дотримуйся свого плану, пам'ятай, усього плану, сподіваюсь, усе вийде на краще і для тебе, і для всіх нас.

— Будемо сподіватися. Ну, принаймні хоч розважусь у четвер, я задумав одну витівку.

— От тільки цікаво мені, хто сміятиметься? — похитав головою Ґандалф.

— Побачимо, — сказав Більбо.

Наступного дня візок за візком потягся на Пригірок. Спочатку подекуди чути було невдоволення: «Своїх забувають», — але того ж таки тижня з Торбиного Кута посипалися замовлення на всілякі наїдки, напої та витребеньки, які тільки можна було добути в Гобітоні, Поріччі чи десь поблизу. Народ запалився: в календарі відзначали, скільки днів залишилося до свята, і нетерпляче виглядали листоношу, сподіваючись на запрошення.

Нарешті полетіли й запрошення, враз заваливши пошту Гобітона і засніживши пошту Поріччя, так що довелося наймати поштарів-волонтерів. Вони підіймалися на Пригірок безперервним потоком, несучи сотні ввічливих варіацій на кшталт: «Дякую, неодмінно прийду».

На дверях Торбиного Кута з'явилася вивіска: «ЗАХОДИТИ ЛИШЕ У СПРАВАХ ГОСТИНИ». Навіть тих, хто мав чи робив вигляд, що мав Справи, не завжди впускали. Заклопотаний Більбо писав запрошення, переглядав відповіді, пакував подарунки і клопотався останніми приготуваннями. Відколи приїхав Ґандалф, він нікому на очі не показувався.

Одного ранку гобіти побачили, що велике поле на південь від парадних дверей Більбо вкрилося канатами та жердинами для наметів і шатер. До дороги прорубали новий прохід, збудували широкі сходи та високі білі ворота. Три гобітські родини з Торбиного Узвозу, чиї садиби межували з полем, стали предметом загального інтересу і заздрості. Старий Дідусь Правоніг вже і для годиться не працював У саду.

Почали зводити намети. Одне шатро було таке велике, що навіть накрило дерево, яке росло посеред поля, а тепер гордо стояло біля головного столу. На всіх його гілках порозвішували ліхтарі. І ще цікавіше (на думку гобітів): у північному кутку поля під відкритим небом збудували величезну кухню. З усіх довколишніх заїздів і корчем приїхало море кухарів, аби допомагати гномам та іншому дивному народові, який зупинився в Торбиному Куті. Збудження сягнуло вершини.

А тим часом небо затягнуло хмарами. Була середа, переддень Гостини. Усі занепокоїлися. Та ось настав ранок четверга, 22 вересня. Сонце зійшло, хмари зникли, прапори замайоріли, і забава почалася.

Більбо Торбин назвав