Читати книгу - "Володар Перстнів"

— Сподіваюся, вам так само весело, як і мені.

Оглушливі оплески. Вигуки «так» (а також «ні»). Звуки труб і ріжків, сопілок і флейт та інших музичних інструментів. Було там, як уже згадано, багато молодих гобітів. Вистрілили сотні музичних хлопавок. Більшість із них мала знак «ДОЛ»; цей штамп нічого не говорив більшості гобітів, але всі вони погоджувалися, що хлопавки дивовижні. Усередині були інструменти, маленькі, та досконалої форми і з чарівливим звуком. В одному кутку молоді Туки та Брендіцапи, гадаючи, що дядько Більбо вже завершив (оскільки він просто сказав усе, що треба), влаштували імпровізований оркестр і заграли веселий танок. Господар Еверард Тук і панна Меліса Брендіцап вилізли на стіл і з дзвониками в руках кинулися танцювати «Стриб-скік»: милий, хоч і доволі шалений танець.

Але Більбо не закінчив. Висмикнувши ріжок із рук юнака, котрий стояв поруч, він тричі голосно просурмив. Галас ущух.

— Я не буду затримувати вас довго, — закричав Більбо.

Усі заплескали.

— Я скликав усіх вас із особливою Метою.

Щось у його голосі вразило. Настала майже повна тиша, й один чи два Туки нашорошили вуха.

— Насправді маю аж три Мети! По-перше, хочу сказати вам, що я люблю вас усіх безмірно і що за сто одинадцять років я не втомився жити серед таких прекрасних і чарівних гобітів.

Приголомшливий вибух схвалення.

— Більш як половину з вас я знаю вдвічі гірше, ніж того мені хотілося б, і менш як половину з вас я люблю вдвічі менше, ніж: ви того варті.

Слова були несподівані й доволі складні. То тут, то там пролунали оплески, та більшість намагалася зрозуміти, чи сказане було компліментом.

— Друга мета — відсвяткувати мої уродини. — Знов оплески. — Я маю сказати: НАШІ уродини. Бо сьогодні, звісно, уродини мого спадкоємця та небожа Фродо. Сьогодні він сягнув повноліття і посідає свій спадок.

Кілька старших недбало заплескали; а кілька молодших голосно вигукнули: «Фродо! Фродо! Старий друзяка Фродо!». Сумосели-Торбини, насупившись, метикували, що ж він мав на увазі, кажучи «посідає свій спадок».

— Разом нам сто сорок чотири роки. Кількість запрошених якраз збігається з цією видатною сумою: один грос, коли дозволите мені так висловитися.

Жодних оплесків. Це було смішно. Багато гостей, а особливо Сумосели-Торбини, образилось, утямивши, що їх запросили, щоби тільки доповнити потрібне число, наче крам в упаковці. «Один грос, подумати тільки! Як вульгарно».

— Крім того, якщо дозволите пригадати історію сивої давнини, це також річниця мого прибуття у бочці в Есґарот на Довгому Озері; хоча тоді я зовсім забув про свій день народження. Тоді мені був п'ятдесят один, і уродини не здавалися надто важливими. Бенкет був пречудовий, хоча, пригадую, тоді я застудився й міг сказати лише: «Велике бам збазибі». Зараз я повторю це правильніше: велике вам спасибі за те, що прийшли на мою маленьку гостину.

Уперта мовчанка. Усі боялися, що зараз не оминути якоїсь пісні чи вірша, й уже почали нудитися. Чому би йому не замовкнути, а вони би випили за його здоров'я. Та Більбо не співав і не читав віршів. Він зробив паузу.

— Третє і останнє, — сказав він, — я хочу зробити ОГОЛОШЕННЯ. — Він вимовив це слово так голосно й різко, що всі, хто міг, випросталися. — Мені прикро оголошувати, що, хоча, як я сказав, за сто одинадцять років я не втомився жити серед вас, — але це КІНЕЦЬ. Я покидаю вас. Я йду ЦІЄЇ Ж МИТІ. ПРОЩАВАЙТЕ!

Він зійшов зі стільця і зник. Спалахнуло сліпуче світло, й усі гості зажмурили очі. А коли розплющили — Більбо ніде не було видно. Сто сорок чотири приголомшені гобіти заніміли. Старий Одо Гордостоп забрав ноги зі столу і затупотів. Далі запала мертва тиша, аж раптом, кілька разів глибоко вдихнувши, Торбини, Мудрини, Туки, Брендіцапи, Грабарі, Груби, Бобронори, Виприни, Гордостопи, Добротіли, Дударі, Лисонори та Череси заговорили всі разом.

Усі зійшлися на думці, що витівка була дуже недоречною, і, щоб оклигати від шоку та роздратування, її слід добре заїсти і запити. «Він навіжений. Я завжди це говорив», — було, напевно, найпоширенішим коментарем. Навіть Туки (за небагатьма винятками) визнали поведінку Більбо дурнуватою. На той момент більшість із них вважала само собою зрозумілим, що його зникнення було нічим іншим, як безглуздим вибриком.

Але старий Рорі Брендіцап не був такий упевнений. Ані вік, ані велетенський обід не затьмарили його розуму, й він сказав своїй невістці Есмеральді:

— Щось тут не так, дорогенька! Гадаю, цей навіжений Торбин знову кудись подався. Старий недоумок. Але чого непокоїтись? Адже наїдків він зі собою не забрав. — І голосно гукнув Фродо, щоби знову принесли вина.

Один лише Фродо не промовив ані слова. Якийсь час він мовчки сидів біля спорожнілого крісла Більбо, не чуючи ні реплік, ані запитань.

Йому, звісно ж, сподобався жарт, хоча він і знав про нього заздалегідь. Він ледве стримувався, щоби не розсміятися з обуреного здивування гостей. Але водночас він глибоко збентежився, адже раптом усвідомив, як гаряче любив старого. Більшість гостей продовжувала їсти, пити і обговорювати минулі й теперішні дивацтва Більбо Торбина; але Сумосели-Торбини пішли розлючені. Фродо вже не хотів провадити гостину. Він наказав подати ще вина, тоді встав, мовчки перехилив до дна келих за здоров'я Більбо і вислизнув зі шатра.

А Більбо Торбин навіть під час промови бавився в кишені золотим перснем — своїм чарівним перснем, який він багато років тримав у таємниці. Коли він сходив зі стільця, то надягнув перстень на палець, і відтоді в Гобітоні жоден гобіт не бачив його.

Він хутко повернувся до своєї нори і якусь мить постояв, із усмішкою прислухаючись до гамору в шатрі та до звуків веселощів на полі. Потім він увійшов, зняв із себе святковий одяг, склав, загорнув в обгортковий папір вишивану шовкову камізельку і заховав її. Опісля швиденько одягнув якесь лахміття і застібнув старий шкіряний пояс. На нього він повісив короткий меч у потертих піхвах із чорної шкіри. З зачиненої, пропахченої нафталіном шафи він вийняв старий плащ із каптурем. Плащ зберігався під замком як велика цінність, але був такий полатаний і вицвілий, що його природний колір годі було вгадати: імовірно, темно-зелений. Одяг був великуватий. Потім він зайшов до кабінету і з великого сейфа вийняв загорнений у лахміття пакунок і манускрипт у шкіряній оправі, а також великий конверт. Книгу і пакунок він утиснув до важкої, майже доверху набитої торби, яка стояла на підлозі. У