Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

вважав приборкання на 200 років на Лівобережжі української анархії і величезне завдяки цьому фізичне зростання «української маси»; просування української колонізації на схід до берегів Чорного моря; закріплення в Україні приватної земельної власності, що лягло в основу пізнішого бурхливого економічного розвитку. Негативним наслідком було втягнення слабкого українського консерватизму через династію Романових у російське життя і його «приголомшення» одночасно зі старим московським консерватизмом новою «неконсервативною, диктаторською і самодержавною охлократичною петербурзькою владою». Наслідком була політична летаргія української нації, яка закінчилась «у нас демократично-анархічною есеровщиною, там — большевицькою пугачовщиною і поворотом до полудикого, примітивного стану»32.

4

Там само. — С. 363—364.

5

А. Г. Великий, ЧСВВ. Проблема коронації Данила // Записки ЧСВВ. — Т. ІІ (VІІІ). — Вип. 1—2. — Рим, 1954. — С. 99—100.

6

Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІV. — К.: Наукова думка, 1993. — С. 158.

7

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1993. — С. 193.

8

Грушевський М. Історія України. — Т. VІІ. — К., 1995. — С. 91—92.

9

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1993. — С. 258.

10

Грушевський М. Історія України-Руси. — Том. ІХ, друга половина Хмельниччини (роки 1654—1657). — К., 1931. — С. 1495.

11

Там само. — С. 1497.

12

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — С. 93.

13

Липинський В. Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті. — Філадельфія, 1991. — С. ХХV.

14

Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — Нью-Йорк, 1954. — С. 53.

15

Там само. — С. 70.

16

Плохій С. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. — К., 2005. — С. 290—291.

17

Там само. — С. 294—295.

18

Липинський В. Україна на переломі. — С. 248.

19

Там само. — С. 108.

20

Там само. — С. 132.

21

Там само. — С. 135.

22

Воссоединение Украины с Россией. — Т. 2. — С. 117.

23

Липинський В. Україна на переломі. — С. 109.

24

Там само. — С. 70.

25

Грушевський М. Історія України-Руси. — Том. VІІІ (роки 1626—1650). — К., 1995. — С. 126.

26

Яворський М. Історія України в стислому нарисі: — Харків, 1928.

27

Липинський В. Україна на переломі. — С. 55.

28

Там само. — С. 67.

29

Там само. — С. 137.

30

Липинський В. Покликання «варягів» чи організація хліборобів? — С. 51.

31

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — К., 1994. — С. 74.

32

Липинський В. Покликання «варягів» чи організація хліборобів? — С. 51—52.

Гетьман Іван Мазепа

Звичайно, Переяславська угода не є ідеалом української консервативної державно-національної політики, до якої вона повинна прямувати, наголошував В. Липинський, проте вона є здійсненим, зреалізованим історичним фактом, із якого вона повинна виходити. Саме від цього факту «вона повинна починати свій рух вперед, свій поступ, до якнайбільшої повноти і незалежности власнодержавного — реально, а не літературно-національного — українського життя»33.

Ліквідовуючи польську магнатсько-шляхетську систему панування в Україні, лідери повстання зрештою усвідомлювали необхідність творення власної національної еліти, яка мала розв’язувати завдання будівництва нової держави.

Б. Хмельницький, творячи нову еліту, «зумів сполучити українську “чернь” з українською шляхтою», проте не встиг реалізувати «свою найбільшу ідею: сотворити наслідственну владу гетьманську й уґрунтувати українську монархію»34.

Українська шляхта відіграла важливу роль у державотворчому процесі. Долучаючись до козацького повстання, вона жертвувала своїм становищем, майном і усвідомлювала неможливість повернення до старої системи. Звідси, вважав В. Липинський, більша порівняно з настроєм «старинного» козацтва «нервовість, більша енергія, більша політична далекозорість, більший темперамент повстанчої покозаченої шляхти»35. Фанатична завзятість, відданість національній справі цієї верстви впадали у вічі багатьом сучасникам.

Масштабна державна, національна й соціальна еволюція Війська Запорозького вплинула на загальне становище української шляхти і, що дуже важливо, — решток старої аристократії, яка ще не втратила національну ідентичність. Б. Хмельницький установив постійний контакт із князем Степаном Четвертинським, останнім представником «старої Руси князівської», одним з опікунів Києво-Могилянського колегіуму, лідером волинської шляхти, невтомним оборонцем православ’я.

Спираючись на співпрацю з оборонцями і представниками західноукраїнської території — українською шляхтою, Б. Хмельницький розпочав у 1656 р. окупацію козацькими військами Волині й Поділля, Полісся, Пінщини, південної Білоруси, яка завершилася на початку 1658 р. уже за гетьманування І. Виговського. Процес повороту тогочасної спольщеної української шляхти до українського державного життя, на думку В. Липинського, був надзвичайно важливою складовою «зрощування Української Нації зо всіх перед тим розбитих і розпорошених її частин», який «доходив до свого кінця в посліднім році гетьманування Богдана Хмельницького»36.

На початку 1657 р. до гетьманського двору в Чигирині прибуває підкоморій київський, староста овруцький і крем’янецький Юрій Немирич — репрезентант давнього заможного шляхетського роду, один із найбагатших магнатів в Україні, майбутній натхненник Гадяцької угоди. Ю. Немирич здобув блискучу освіту спочатку в аріанській академії в Ракові (Польща), згодом в університетах Голландії, в Оксфорді, Кембриджі й Парижі. У Європі відома низка його друкованих праць, які принесли українському магнатові повагу європейського наукового світу. Він був палким прихильником аріанських ідей, сприяв їх поширенню в українському шляхетському середовищі, унаслідок чого зазнав переслідувань від польської магнатсько-шляхетської олігархії. З початком повстання він, як і більшість української непокозаченої шляхти, був змушений тікати з України. Із часом Ю. Немирич був посередником між семигородським князем Юрієм ІІ Ракочієм і Б. Хмельницьким, а також брав найдіяльнішу участь у переговорах козацького гетьмана з королем шведським. Значною мірою саме його діяльність справила величезний вплив на унезалежнення України як від Москви, так і від Польщі.

Складно уявити появу подібної постаті в козацькому середовищі на початку повстання. Лише тривала еволюція гетьманської політики, входження до Війська Запорозького державотворчих прошарків пере­творили козацтво на національну аристократичну верству, відкриту для всіх станів, яка очолила творення нової української держави.

За часів гетьманування Б. Хмельницького вдалось організувати нову українську державну аристократичну верству. До неї належала виділена народними масами нова «народна аристократія» — козаччина й нащадки старої державної аристократії як православної, так і римо-католицької шляхти. Тільки об’єднанням цих двох верств удалося утримувати державно-­національний фронт проти пожадливих зазіхань Москви та Польщі.

Величезний авторитет загальнонаціонального лідера, міцна воля дали змогу гетьманові подолати розбурхану стихію повсталих мас і запровадити устрій, ближчий до монархічного, ніж до республіканського. До того ж довічний характер влади Б. Хмельницького ніхто й ніколи не ставив під сумнів37.

Влада Б. Хмельницького була авторитарною, проте вона не мала деспотичного характеру й спиралася на права станів, насамперед козацтва, що користувалося низкою свобод. Козацька держава гарантувала також «вольності» православній шляхті, містам, духовенству, які мали забезпечені правові позиції у Війську Запорозькому. Це докорінно відрізняло суспільно-політичний устрій України від деспотичної Москви і занархізованої шляхетсько-демократичної Польщі.

Хоча Хмельницький і керував Україною «єдиновладно» й був самодержцем у повному значенні цього слова, він, проте, скликав у важливих справах козацькі сейми в Чигирині, у яких брали участь і козацтво, і духовенство, і шляхта, і міщанство. Українським станам забезпечувалися їхні станові суди й самоврядування. І в цих «зачатках дорадчої репрезентації українських станів, і в становій місцевій само­управі, — наголошував В. Липинський, — спочивав зародок такого самого конституційно-монархічного ладу,