Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

На варшавському засіданні Ради присяжних із розв’язанням УСХД було проголошено абсолютне гетьманське правління роду Скоропадських, оскільки Раду присяжних як контролюючий гетьманську владу законодавчий та дорадчий орган було скасовано. Нова гетьманська організація — Союз гетьманців-державників (СГД) — постала на принципово нових засадах. На зміну правово-конституційній версії монархізму, яку пропагував В. Липинський, прийшла авторитарна, сповідувана П. Скоропадським. Гетьманський рух набув значного поширення і нового значення.

Оцінюючи зміни в гетьманському русі у зв’язку з реорганізацією УСХД у СГД, з’їзд СГД у Німеччині та Австрії, який відбувся 17—18 грудня 1950 р. констатував, що зі створенням СГД постало завдання поширення впливу і організаційного підпорядкування «ширших кіл провідної верстви з тим, щоби могти уже організаційно виступати на форумі українського життя ширшими лавами свого членства і формувати національно-політичне і суспільно-громадське життя українців в напрямі здійснення Гетьманської ідеї»601.

Із реорганізацією українського монархічного руху перед гетьманським центром постала проблема створення нових статутних документів. Знаючи О. Назарука як здібного журналіста, публіциста і переконаного гетьманця, П. Скоропадський звернувся до нього з проханням відредагувати проекти статуту і регламенту СГД, підготовлені спеціальною комісією Гетьманської управи, створеної гетьманом на чолі з В. Мельником, а також незалежно від неї гетьманцями, які жили в інших країнах, — В. Леонтовичем, П. Ковальовим, Б. Гомзиним602.

О. Назарук підтримував гетьмана в прагненні необмеженої практичної діяльності без контролю дорадчого органу. У своєму листі до О. Назарука П. Скоропадський назвав два моменти, які спричинили розбіжності між ним і членами Ради присяжних. Присяжні обстоювали ідейні засади В. Липинського про обмеження політичної діяльності гетьмана і наголошували на його тільки представницьких функціях. Заперечуючи свій суто «символічний» статус, П. Скоропадський звертав увагу на нові зовнішньополітичні реалії й умови еміграційного життя. Він підкреслював, що не хоче бути диктатором, але мусить мати «остаточно рішаючий голос в усіх важливих питаннях, бо тоді лише можна приймати рішення без прогаяння, і рішення ті не будуть результатом якихось компромісів, що завжди кепсько»603.

Не менш важливим було питання методів і тактики діяльності гетьманського центру та руху взагалі, яке П. Скоропадський і його прихильники мали розв’язати в два етапи. На першому етапі, на їхню думку, мала відбутися підготовка національних сил до здобуття незалежної Української Держави під проводом гетьманського центру на чолі з гетьманом, а на другому етапі мав відбутися процес упорядкування державних структур та громадського життя. На відміну від пропозиції О. Назарука надати повну владу гетьманові на обох етапах боротьби за державність, П. Скоропадський висловився за необхідність надання йому повноти влади лише на першому етапі, а також висловив сумніви щодо доцільності повновладдя однієї особи на другому етапі. «На мій погляд теоретично давати монархові, чи нормального типу людині, повновласть — це не є небезпечним в наші часи в тому змислі, що він буде зловживати владою, — наголошував П. Скоропадський у листі до О. Назарука. — Давати повновласть диктаторську заздалегідь цілому рядові поколінь в першу голову нівечить самих монархів...»604.

Ці слова П. Скоропадського дають підстави стверджувати, що він добре усвідомлював необхідність забезпечення владі збалансованості контролем з боку законодавчого органу. Тобто він був далекий від думки запровадити диктатуру роду Скоропадських. На другому етапі — мирного розвитку Української Держави — він вважав за необхідне створення органу парламентського типу, який міг би бути противагою монаршій владі й забезпечувати існування політичного плюралізму в країні. У цьому разі немає сумніву, що зі здобуттям Української державності П. Скоропадський проводив би в життя концепцію трудової класократичної монархії, що її розробив ідеолог українського монархізму В. Липинський.

548

Лисяк-Рудницький. Історичні есе. У 2 т. — Т. 2. — К., 1994. — С. 73.

549

Липинський В. Україна на переломі 1657—1659. Замітки до історї українського державного будівництва в XVII-ім століттю. — Відень: Вид-во Дніпросоюзу, 1920.

550

Чикаленко Є. Щоденник. 1919—1920. — К., 2011. — С. 260.

551

Хліборобська Україна (Відень). — 1920/21. — Зб. ІІ, ІІІ, ІV. — С. 62—63.

552

Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот із династії Габсбургів. — К.: Темпора, 2011. — С. 70.

553

За велич нації: У двадцяті роковини відновлення української гетьманської держави. — С. 30.

554

Там само. — С. 115.

555

У 60-річчя відновлення гетьманської української держави 29 квітня Р. Б. 1918. — Торонто, 1978. — С. 129.

556

Левчук Д. Гетьман Павло Скоропадський. — Канада, 1952. — С. 14.

557

Хліборобська Україна (Відень). — 1920. — Зб. І. — С. 115

558

Збірник Хліборобської України. — Прага, 1931. — Т. 1. — С. 6.

559

Осташко Т. В’ячеслав Липинський: від посла Української Держави до УСХД // Молода нація: альманах. — К., 2002. — № 4. — С. 88—90.

560

Там само. — С. 88.

561

Там само. — С. 89.

562

Там само.

563

Хліборобська Україна. —1920/21. — Зб. ІІ, ІІІ, ІV. — С. 273.

564

Там само. — 1922/23. — Зб. VІІ, VІІІ. — С. 328—329.

565

Збірник Хліборобської України. — Прага, 1931. — Т. 1. — С. 29.

566

Там само. — С. 54.

567

В’ячеслав Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. — Т. 1. — К. — Філадельфія, 2003. — С. 205.

568

Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. — К. — Філадельфія, 1995. — С. 42.

569

В’ячеслав Липинський та його доба (Наук. зб. під ред. Ю. Терещенка.). — Кн. 2. — К., 2010. — С. 308.

570

Осташко Т. Державницький імператив В’ячеслава Липинського // В’ячеслав Липинський та його доба (Наук. зб. під ред. Ю. Терещенка.). — Кн. 1. — К., 2010. — С. 465.

571

Там само.

572

Хліборобська Україна. — 1922/23. — Зб. VІІ, VІІІ. — С. 264.

573

Збірник Хліборобської України. — Т. 1. — С. 18

574

Хліборобська Україна. — 1920/21. — Кн. ІІ, ІІІ, ІV. — С. 185.

575

Осташко Т. Павло Скоропадський і проблема персоніфікації українського гетьманського руху // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контраверсії. — К., 2008. — С. 295.

576

Там само.

577

Там само. — С. 296.

578

Хліборобська Україна. — 1922/23. — Зб. VІІ, VІІІ. — С. 302.

579

В’ячеслав Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. — Т. 1. — С. 230.

580

Там само. — С. 723—724.

581

Осташко Т. Державницький імператив В’ячеслава Липинського. — С. 468.

582

Там само. — С. 469.

583

Осташко Т. Павло Скоропадський і проблема персоніфікації українського гетьманського руху. — С. 297.

584

Ідеї і люди визвольних змагань 1917—1923. — Нью-Йорк, 1968. — С. 284—285.

585

За Україну: Подорож Вельможного Пана Гетьманича Данила Скоропадського до Злучених Держав Америки й Канади, осінь 1937 — весна 1938. — С. 23.

586

Там само. — С. 24.

587

Коваль Б. Павло Скоропадський та гетьманський рух в еміграції // Останній гетьман: Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського, 1873—1945. — К., 1993. — С. 160.

588

Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993. — С. 54, 56.

589

Збірник Хліборобської України. — Т. 1. — С. 6.

590

Там само. — С. 20.

591

Осташко Т. Державницький імператив В’ячеслава Липинського. — С. 471.

592

Там само.

593

Осташко Т. Павло Скоропадський і проблема персоніфікації українського гетьманського руху. — С. 297.

594

Там само.

595

Осташко Т. П. Скоропадський — чільний репрезентант гетьманського руху // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Запоріжжя: Просвіта, 2003. — Вип. XVI. —