Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

В. Липинський зазначав, що забезпечення майбутнього української державності могло стати незворотним лише тоді, коли б влада гетьмана набула монархічного характеру й стала спадковою. В останні роки свого гетьманування Б. Хмельницький дедалі частіше вживав титулатуру dux у своїх листах до низки європейських монархів — бранденбурзького курфюрста, шведського короля, австрійського імператора та ін. Цей термін, як зазначалося вище, означає латинською володар, воєначальник, рівнозначний німецькому герцогу, який є спадковим вищим аристократичним титулом і за феодальною ієрархією стоїть одразу за королем. Тобто за своєю гідністю він є рівним титулу князя. Застосування подібної титулатури, на нашу думку, пов’язане з фактичним набуттям Україною незалежності. Уступаючи в широкі міжнародні зв’язки як голова незалежної держави, Хмельницький застосовував титул dux не в звичайному для європейського світу вживанні як феодальний титул, а саме в значенні «володар», що цілком відповідало політичним реаліям.

Водночас гетьман прагнув княжої гідності. Політичне життя Європи давало багато прикладів, коли засновниками княжих династій ставали впливові громадяни незалежних міст неаристократичного походження, часом навіть не дворяни. Їх було чимало серед династій італійських міст, які були своєрідними предтечами абсолютних монархів ХVІ—ХVІІІ ст. Можна назвати у зв’язку із цим Франческо Сфорца — сина заможного селянина з Романьї, який згодом став необмеженим володарем одного з найбільш значних князівств Італії, започаткувавши династію в Мілані. Ближчим у часі до Б. Хмельницького може бути зразок блискучого сходження А. Валленштейна, простого шляхтича, який отримав гідність імперського князя і герцога, став генералісімусом, претендував на корону Богемії і Пфальцьке курфюрство.

Набуття Б. Хмельницьким княжого титулу стало предметом обговорення гетьмана з новими союзниками. Шведський посол у Семигороді Штернбах повідомив про наміри Б. Хмельницького отримати «частину Білоруси з титулом князя»39. В. Липинський стверджував, що ця позиція була складовою «трактату вічної приязні» між Б. Хмельницьким і Юрієм Ракочієм. За цим трактатом, зазначавав В. Липинський, «Хмельницький дістане всю Червону Русь; крім того Ракочій допоможе Гетьманові одержати частину Білої Руси з титулом Князя і піддержить намір гетьманський передати цей титул, як і всю власть верховну на Україні по наслідству синові Юрієві»40.

Справа одержання княжого титулу, яка набула такого важливого значення за часів гетьманування Б. Хмельницького, а згодом — І. Виговського, Ю. Хмельницького та І. Мазепи, була однією з «найглибших державних українських ідей, що шукала опори для державно-правної традиційно монархічної форми української держави»41.

У квітні 1657 р. на з’їзді козацької старшини гетьманича Юрія проголошено наступником Хмельницького на гетьманстві. Цей державно-династичний акт був офіційно визнаний Москвою, Польщею, Швецією, Туреччиною, Кримом, Семигородом, Молдавією і Волощиною. При цьому гетьман рішуче виступив проти складання гетьманичем присяги Москві. Гетьман прагнув уникнути повторення цього кроку, до якого він був вимушений загрозливими для козацької держави обставинами. В. Липинський у цьому зв’язку зовсім по-іншому, ніж багато істориків народницької школи трактував постать Юрія Хмельницького, діяльність якого негативно оцінювала більшість історіографів. Для В. Липинського Юрій Хмельницький, хоч і молодий, недосвідчений, є насамперед законним дідичним гетьманом, який персоніфікував «Маєстат Української Нації» і представляв «династію Хмельницьких», започатковану «Богом даним» Великим Гетьманом Богданом. І. Виговський, хоч і досвідчений, надзвичайно здібний і розумний політик, був, як зазначав Липинський, у сприйнятті цілої нації узурпатором, за яким стояв лише факт його особистого успіху і спритності. Після усунення династії Хмельницьких нова козацько-шляхетська еліта почала між собою боротьбу за владу. «Поділена внаслідок цього на взаємно себе поборюючі та нічим в своїй зажерливості не обмежені партії, — писав В. Липинський, — а не так численна у відношенню до своїх пасивних мас, як демократична шляхта польська — вона не видержала боротьби на три фронти: з московською охлократією, польською демократією і внутрішнім бунтом позбавлених сильного і авторитетного проводу пасивних мас»42. Із падінням династії впала зрештою і створена нею держава.

Спираючись на нову аристократію у своїх намірах створити «понадкласову українську дідичну монархічну владу», Б. Хмельницький водночас ураховував ті суттєві соціально-економічні зрушення, які відбулися в Україні, і намагався не допустити зіткнення класових і станових інтересів у державі. Ці прагнення виявилися насамперед у розширенні масштабів козацтва й недопущенні реставрації кріпосницьких порядків. Кількість покозачених селян, за якими визнавалися козацькі права, зросла до кількох сотень тисяч чоловік.

Сучасні дослідники Хмельниччини в цьому зв’язку цілком слушно констатують, що «покозачене й нереєстрове козацтво... слугували соціальним опертям утвердженню ним (гетьманом — Ю. Т.) українського монархізму у формі спадкового Гетьманату династії Хмельницьких»43.

Водночас Б. Хмельницький усвідомлював, що без сталого, непорушного, спадкового монархічного принципу влади, яка має бути арбітром у соціальних відносинах, нова аристократія буде розкладатись у постійній боротьбі між собою за владу і «чернь Війська Запорожського», яка ніколи не погодиться на владу старшинської козацької олігархії, буде використана самодержавною Москвою проти української державності. Саме невдача намірів Б. Хмельницького зробити гетьманство спадковим була причиною короткочасного існування козацької держави. Виборний характер верховної влади заохочував внутрішнє протиборство і втручання ворожих зовнішніх сил.

Б. Хмельницький не встиг завершити процес зміцнення гетьманської влади і перетворити її на спадковий монархічний інститут. Через звістку про бунт у війську А. Ждановича, який діяв у Польщі, гетьмана вразив удар, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині. «Вічна трагедія українська: тупий егоїстичний анархізм нездатної до самоорганізації старшини і зрадливість темної “черні” та їх безглузда боротьба поміж собою — убила найбільшого державного мужа, якого коли-­небудь мала Україна, — резюмував В. Липинський. — Хмельницький впав од руки всесильного на нашій нещасній землі многоликого деструктивного Хама, так, як падали досі, перед ним і по нім, всі ті, що метою свого життя організацію Української Нації і будову власної Держави Української поклали...»44

Однак концепція династичного гетьманства не вмерла разом з її творцем. Боротьбою між монархічним і республіканським принципами організації влади в Україні була позначена вся подальша історія Гетьманщини. Отримавши цілком конкретні форми за часів Б. Хмельницького, династична ідея була предметом уваги і спроб реалізації гетьманами І. Виговським, П. Дорошенком, Д. Многогрішним, І. Самойловичем45. Мабуть, найбільш послідовним, глибоко переконаним прихильником міцної гетьманської влади на засадах абсолютизму був гетьман Іван Мазепа. Широко відоме почуття поваги й шани українського гетьмана до Людовика ХІV, який міг бути взірцем для нього, звичайно, з відповідними поправками на українську дійсність. І хоча гетьман не мав прямих нащадків, він робив певні кроки для закріплення гетьманської булави за своїми племінниками — спочатку І. Обидовським, а потім А. Войнаровським.

В. Липинський зауважував, що на початку своєї діяльності Мазепа, «так само як і деякі теперішні наші провідники народу», проводив «чисто класову політику, віддаючи в жертву цій класовій політиці національний ідеал волі і незалежности, котрий був правда вже тоді у нього в серці, але не в ділах»46. Основною метою діяльності Мазепи в цей час було зміцнення авторитарної гетьманської влади й забезпечення невтручання Москви у внутрішні справи України. Досягнути цього можна було лише зберігаючи повну лояльність до російського уряду. Наслідком такої політики було небачене досі посилення гетьманської влади. Так, Даніель Дефо у своїй книжці про Петра І писав: «Мазепа не мав королівського титулу, але він був рівний королеві відносно влади, й у всякому відношенні був рівний, якщо в даних обставинах не перевищував короля Августа...»47

Здавалося, що діяльність Мазепи мала свої незаперечні позитивні наслідки для Гетьманщини, яка після Хмельницького постійно потерпала від послаблення влади гетьмана. Однак попри всі здобутки цієї доби, піднесення культури та економічне зростання українське суспільство зазнало тяжкої ідеологічної і моральної деструкції, яка