Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

У перші роки повстання в титулатурі Б. Хмельницького з’являються виразні ознаки наближення її до монархічної. У багатьох документах чи листах гетьмана читаємо: «Богдан Хмельницький, Божею милістю гетьман Війська Запорозького» або навіть «Божею милістю великий государ Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького» та ін.16

Під час контактів із Б. Хмельницьким східні патріархи зверталися до нього illustrissimus princeps (ясновельможний князь) і в такий спосіб ставили його на один рівень із господарями Молдавії та Валахії17. Титулатура, застосовувана східними патріархами, мала, очевидно, неабиякий вплив на його взаємини зі східноєвропейськими володарями й визнання його монархічних аспірацій. Прикметна в цьому зв’язку наведена В. Липинським згадка про те, що молдавський господар В. Лупул обіцяв Б. Хмельницькому допомогти «стати Князем Руси, і навіть по мирному уступити, коли він захоче, Волоське князівство»18. Хоча питання про прийняття Б. Хмельницьким княжого титулу не виходить за межі припущень, В. Липинський цілком слушно зауважував, що «в намірі збудувати незалежне від Польщі «Князівство Руське» і «Монархію Руську» обвинувачує його вся сучасна Річ Посполита»19. Це поки що неофіційне вживання титулу «князя Руси» є суттєвим кроком на шляху до утвердження суспільної думки щодо нового характеру влади козацького гетьмана, набуття нею монархічної сутності.

«Династичні перспективи» гетьмана конкретизуються появою ідеї «заняти самому Хмельницькому трон волоського господаря і сотворити таким чином династичну опору для своєї ролі на Україні в системі Отоманської Порти»20. Серед рідні Хмельницького і серед старшини, — зазначавав М. Грушевський, — ці плани, очевидно, мали своїх палких прихильників. Учений зауважував, що у Хмельницького були вже тоді плани і «на молдавське господарство — сю традиційну для шляхетсько-козацьких смільців, від Дмитра Вишневецького почавши, і пізніші Богданові заходи коло молдавського господарства для сина Тимо­ша були тільки одною з стадій сих планів»21.

Про те, що Б. Хмельницький усвідомлював свою нову роль лідера всієї нації, а не лише козацького ватажка, свідчить його заява польським послам у лютому 1649 р.: «Правда то єсть, жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержавцем руським»22.

В оцінці В. Липинського «гетьман Війська Запорожського це вже не ватажок, якого вибірають перед походом на шумливій січовій раді козацькій, і скидають, або просто вбивають, коли той похід не вдався. — Тепер це «Землі нашої Володар і Начальник», якого поблагословив Патріарх, якого визнала вся культурна «Русь» православна, з яким зносяться, як з рівним, сусідні монархи»23. Головним було нове усвідомлення сутності гетьманської влади як самим її носієм, так і всім українським суспільством.

У процесі формування нової української державності й оформлення інституту Гетьманства та його титулатури не склалася стала і послідовна традиція. Хоча помітною є тенденція до акцептації гетьманською владою монархо-династичного принципу. Цю певну невизначеність можна пояснити змаганням в українському суспільстві двох різних концепцій розвитку державності, які підтримувалися двома найбільш активними верствами тогочасного суспільства — православною шляхтою і козацтвом.

Перша концепція полягала в утворенні Великого князівства Руського, у якому політична влада належала б українській православній шляхті. Друга — у творенні «козацького панства» (держави), де козаки мали б своє, окреме від Польщі, володіння. Не бракувало також спроб знайти компроміс між козацькою державністю та ідеєю «Князівства Руського».

Можливість утворення «Князівства Руського», або «Держави Подільської», пов’язувалася не лише з Б. Хмельницьким, а й з лідером непокозаченої української шляхти сенатором Речі Посполитої Адамом Киселем. В. Липинський зауважував, що один з польських дипломатів Войцех Мясковський, підкоморій львівський, доносив, що повстанці пропонували Киселю «Князівство Руське». Інший польський дипломат переконував, що між українським «хлопством такий гомін іде, що Кисіль має королем бути». Князь Ієремія Вишневецький на сеймі публічно звинувачував Киселя в тому, що «козаки по талєру з коня складалися і 8 тисяч татарів до себе залучили та Кисіля на королівство вести мають»24. І таких звинувачень було чимало. Цілком імовірно, що Б. Хмельницький усвідомлював усі труднощі здобуття для себе титулу «Князя Руси». Очевидно, він мав сумнів щодо реальних можливостей отримати цей титул, на який могли претендувати лише представники історичної аристократії, а не дрібної шляхти, до якої він належав. На величання його володарем Руси Хмельницький відповідав, що йому «на господарстві бути не пристойно — не тої породи чоловік» і при цьому вказував на московського царя як природженого володаря: «вел. государь здавна государского благочестивого корени природный государь от кол&на благочестивого в. кн. Владимира Мономаха, и ими владеть ему пристойно»25. Визнання Б. Хмельницьким належності Романових до династії Рюриковичів, що свого часу також зробили київські православні ієрархи, зайвий раз свідчить про проб­лематичність офіційного застосування козацьким гетьманом старокиївської князівської титулатури.

Отже, хоч ідея «Князівства Руського» і не була повністю відкинута, проте на перший план висувалася концепція «гетьманської монархії»26. Реалізація цієї ідеї потребувала консолідації всіх станів, які були «сильно польською державністю засимільовані, з великим і тяжким трудом давали себе склонити до сепаратистичних плянів та намірів гетьманських»27. Складність цього завдання полягала в тому, що Б. Хмельницький і козацька старшина певний час не висували загально­національної програми і захищали насамперед інтереси свого стану.

Із часом, усе-таки ставши на шлях утвердження власної династії, Б. Хмельницький не міг реалізувати цю ідею без підтримки ще численної і впливової непокозаченої української шляхти. Таку підтримку він міг здобути лише за умови, що він стане не тільки козацьким провідником, а «самодержцем руським» і, за висловом митрополита С. Косіва, «землі нашої Володарем і Начальником»28.

Отже, у період Хмельниччини, як і в новітню добу боротьби за державність 1917—1921 рр., вирішальну роль мало створення єдиного національного фронту, який міг утворитися тільки на ґрунті спільної для всіх українських класів-станів боротьби за українську державність.

Перед повстанням 1648 р. українське суспільство, змушене жити в чужій державі, було позначене наявністю гострих соціальних суперечностей, часом відвертої ворожнечі між станами. Шляхта, реєстрове козацтво, низові «виписчики», міщани, духовенство — усе це розпорошені, послаблені, органічно не пов’язані між собою компоненти українського соціуму. Об’єднати їх на розв’язання важливих загально­національних завдань, створити з представників цих станів нову українську аристократичну верству — таке завдання ставив перед собою Б. Хмельницький. Без його виконання, підкреслював В. Липинський, «не тільки істнування козацької держави, але й істнування самої нації української не було можливе»29. На це й була спрямована Переяславська угода, політична суть якої полягала в зміцненні «місцевих слабих консервативних елементів» союзом із «найсильнішою точкою опори сусіднього консерватизму — династією Романових»30.

Для Б. Хмельницького союз із Москвою був засобом прикриття його намірів остаточно легітимізувати відрив України від Польщі й приєднати до Війська Запорозького всі західні українські землі та частину Білорусі, які перебували під польською владою. Ціною цих масштабних досягнень нової козацької держави було визнання сюзеренітету або протекторату російського царя. Проте, як справедливо зазначавав І. Лисяк-Рудницький, «Хмельницький не вважав — і на це існує багато свідчень, — що Переяславська угода істотно обмежує свободу його політичних дій»31.

Відчувши загрозу з боку Москви загальнонаціональним українським інтересам, Б. Хмельницький уклав новий союз із протестантськими державами — Швецією, Бранденбургом-Пруссією, Семигородом, а також із Молдавією та Волощиною. Цей блок був спрямований як проти Польщі, так і — фактично — проти Москви.

Позитивним наслідком Переяславської угоди В. Липинський