Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Йому хотілося думати про день завтрашній, але він згадував учорашній. Адже вчора він міг припуститися жахливої помилки — використати єдині в світі ліки від ураження Мітча для власного порятунку. Едем уявив, у якому вирі відчаю він міг би опинитися, дізнавшись, що за умовами контракту його видужання не має значення, а можливість урятувати Ореста — втрачено. Що ж, хоч тепер, на краю вічного Ніщо, він навчився робити правильний вибір. 

Едем згадував, як вони з Інарою прокрадалися ввечері в притулок, аби витягти Ореста на стадіон. А завтра Едем хоче зайти туди з головного входу. Хай це буде одним із пунктів його останнього плану. 

А пункт другий? Концерт «Часу немає». Не кожному випадає щастя почути на багатотисячному стадіоні свою пісню — Едем був певен, що Міцний не триматиме під сукном написану два дні тому композицію — хай навіть під час виходу на біс, але він обов’язково представить її публіці. 

Пункт третій? Таки треба розставити крапки в історії з Артуром. Едем опам’ятається й передусім викличе його на чесну розмову. І врешті з’ясує, навіщо тому знадобилося прикидатися другом. 

Наче прокрастинатор, якому важко взятися за головне завдання — і він натомість береться за десяток неважливих, Едем відкладав відповідь на запитання: як він хоче організувати зустріч з Інарою. Чи розповість він їй, що життя, яке він малював собі в юності, так і не склалося, виявилося порожнім, що в ньому було мало сенсу? Чи розкаже про ці немислимі три дні, які дозволили йому таки залишити свій слід у сучасності? Чи зізнається, що довгі роки ловив її відображення у вікнах машин і доганяв рудих жінок, бо сподівався, зазирнувши їм в обличчя, побачити знайоме сузір’я веснянок, що прокидався двадцятирічним і подовгу намагався повернутися в сон? 

Не можна повернути минуле? Ну, звісно, можна. 

Чи все це — погоня за міражем у пустелі? Хіба можна відновити якось інакше, аніж у пам’яті, їхню з Інарою подорож вечірнім Подолом. Хай це була й звичайнісінька прогулянка. Зі дзвоном наповнених світлом трамваїв, із химерними обрисами ліпнини на старовинних будинках, зі всюдисущим ароматом розквітлих дерев. 

Чи варто присвячувати останній день ілюзорному пошуку втраченого часу? 

Ну, звісно, варто. 

Едем саме намагався пригадати, як це — відчувати в долоні тепло Інариних рук, аж раптом двері в палату прочинилися, застромивши трикутник світла в тумбочку біля ліжка. Гул у батареях завадив Едемові почути кроки, що наближалися до палати. Президента застали зненацька. 

Забувши про біль у ногах, Едем інстинктивно шмигнув у туалетну кімнату, завваживши в отворі дверей силует у медичному халаті. 

Вдалося. Його не помітили. 

Намагаючись не скрипнути дверима, Едем акуратно зачинив їх, але залишив собі вузеньку щілину для спостереження. 

Світло в палаті спалахнуло тільки секунд через десять. Едем чув, як гість зупинився біля ліжка. 

Мовчання було таким довгим, що Едем засумнівався: може, зайда вже вийшов із кімнати? Та врешті візитер ступив ще пару кроків і Едем розрізнив його широкі плечі й густу шапку волосся. 

— Хто ти? — спитав гість. 

Едем здригнувся й відсахнувся від дверей. Тільки впоравшись із диханням, він зметикував: ну, звісно, гість говорив не з президентом, який ховався у вбиральні, а з пацієнтом, що лежав на ліжку. 

Коли Едем знов припав оком до щілини, чоловік порпався в кишені свого піджака. На світ було явлено тонкий гаманець, а з нього вигулькнула візитівка. Зелений камінь блиснув на пальці візитера, коли він клав картку на тумбочку, і Едемові знову перехопило подих. Він упізнав гостя. 

Чоловік, у тілі якого він був учора. Віктор Шевченко. Уже не мільярдер, можливо, геній і віднині — стовідсотковий філантроп. Що він знає? 

Едем дихав не частіше, ніж тричі на хвилину, сподіваючись уловити навіть шепіт, але Шевченко більше не вимовив жодного слова. 

Він не знав, скільки часу минуло. Та врешті двері відчинилися, і в палату зайшов ще хтось. 

— Він учора чергував і сьогодні відсипається, — Едем упізнав голос Затойчі. — Буде завтра після обіду. 

Без сумніву, йшлося про Артура. 

Шевченко кивнув і стрімко вийшов. Клацнув вимикач — це вже постарався Затойчі — і кімнату знов заполонило буркотіння опалювальної системи. 

А Едем про це й не подумав. Авжеж, люди, у тілах яких він мандрував, пам’ятали те, чим вони займалися одного дуже дивного дня у своєму житті. От Шевченко й перейнявся запитанням: що це за незнайомець, у палаті якого він учора чомусь був! І, як і належить дієвим людям, вирішив це з’ясувати. 

Зачекавши, поки очі звикнуть до темряви, Едем обережно прочинив двері вбиральні. Він знову був наодинці з самим собою. 

Едем зупинився на тому місці, де кілька хвилин тому стояв Шевченко. Які висновки зробив бізнесмен, дивлячись на це воскове, незнайоме обличчя? 

Едем нині не міг глянути в це обличчя — йому воно було якраз до болю знайоме, але водночас — таке далеке... Тому він розглядав руку, випростану вздовж краю ліжка, а коли дійшов до кінчиків пальців, побачив ще дещо. 

Гаманець. Чорна прямокутна діра, що поглинала все світло, яке падало на неї. 

Значить, ось-ось Шевченко або Затойчі можуть повернутися по нього — і президент знову ризикує себе виявити. Час іти. 

Едем легенько постукав по спинці ліжка, прощаючись до ранку, притьма схопив із вішака ціпок і визирнув у коридор. 

Дві медсестри теревенили про щось своє біля заваленого рекламними проспектами столу. Прихилившись до одвірка, школярка зі швидкістю машиністки з тридцятирічним стажем строчила повідомлення у своєму телефоні. Хлопець у сорочці кольору хакі понуро шкутильгав коридором; проходячи повз президента, він навіть не звернув на нього уваги. Можна було вважати, що дорога вільна. 

Едем зачинив за собою двері й, опустивши голову, рушив у бік ліфта. Випростався він тільки вийшовши з відділення. Якщо президента побачать у коридорі — уже не страшно. Ніхто не здогадається, кого він вирішив удостоїти візитом. 

Десь далеко гриміла каталка. Нечіткі уривки розмов долинали зі сходів. Ліфт гудів, коли ж він спинився на поверсі Едема, виявилося, що кабінка порожня. Від інших пасажирів залишився тільки стійкий запах котлет. 

Едем обрав кнопку першого поверху. Ліфт, який, схоже, був уведений в експлуатацію ще в часи Архімеда, поплівся вниз, тремтячи, гуркочучи й погрожуючи зірватися будь-якої миті. 

Тільки тепер Едем виявив, що у поспіху прихопив не того ціпка. Президентський лишився в палаті, а в його руці був саме той, зі скляним набалдашником і рожевою