Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Це не відповідь. Я не питаю, що б це означало, я питаю, що б ти зробив, — наполягала Інара. 

— Ну добре. Я б подружився зі старим наставником, і після кожної успішної справи ми пили б віскі на балконі з виглядом на Дніпро й курили сигари. Я до самої відставки не припиняв би ретельно готувати заключне слово. О, які б це були промови! Із тих, що змушують затамувати подих і повірити в краще в людині. І завдяки мені невинні люди повірили б — у цьому світі все ж існує справедливість. 

Едем обіперся на лікті, удаючи, що спостерігає за чайкою над хвилею, а насправді перевіряючи, чи не викликала описана ним картина посмішку в Інари. Але з її обличчя не сходила печать безтурботності. «Ось один із тих днів, заради яких варто жити, — подумав він. — Що не сталося б, як би не склалися наші долі, та цей день із рудою дівчиною на пляжі, яка лежить на піску, напівзаплющивши очі й слухаючи мої фантазії, — цей день назавжди залишиться особливим»… 

«А чи згадує вона про цей день?» — думав Едем зараз, спостерігаючи, як Інара проглядає папери. 

Вони сиділи у великому кабінеті за довгим дерев’яним столом, де головний лікар зазвичай збирав щопонеділкові наради. Президента посадили в центрі, хоч він і не брав участі в підписанні чотиристороннього договору. На протилежному кінці сіла Ахат. Вона першою кивнула Едемові, коли він увійшов, і останньою опустилася на стілець. Не минуло й пів дня з їхньої зустрічі в басейні, а президент уже виконав те, про що домовлялися, — це викликало в неї повагу. Міністерка охорони здоров’я з появою Едема відразу ж постаралася сісти праворуч від нього, відтіснивши одного з юристів — хлопця із зачіскою, що напевно коштувала як старенький автомобіль. Поруч із міністеркою примостився головний лікар і, користуючись нагодою, час від часу шепотів їй у вухо щось дотепне. Схоже, саме від нього ширився той стійкий запах спирту, що притлумлював весь ансамбль довколишніх парфумів. Артура не було, і Едем вирішив, що він відпочиває після нічного чергування. 

Судячи з того, що Інарі дісталося місце між нотаріусом і лікарем у туго накрохмаленому халаті, який незрозуміло чому опинився за столом, вона не вибирала стільця, а сіла на перший-ліпший. Заходячи в кабінет, Едем побачив під столом краєчок її туфельки, яка лежала боком, — отже, президента вона зустрічала босою. 

Поки всі вивчали документи, Ахат розповіла про те, який складний і довгий процес виробництва ліків. Потім слово взяла міністерка; вона наголосила, що замовлення на їх виробництво буде впроваджено до завершення першої каденції чинного президента. Міністерка тактовно промовчала про те, що разом із главою держави зі свого посту піде й вона. 

Едем їх не слухав. У задушливому кабінеті, де людей було більше, ніж у черзі за безкоштовною дегустацією крафтового пива на осінньому ярмарку, складно було зосередитися й думати про море. Але Едемові це вдалося. Він чув не обіцянку головного лікаря — віддати в оренду приміщення під лабораторію, де могли б працювати над ліками, а дзвінкий сміх Інари, який одного разу, багато років тому, біг змійкою по піску. 

Одного разу, багато років тому, вони були юні, і весь світ у його натхненному різноманітті лежав перед ними. Тисячі зачинених дверей вабили можливостями — здавалося, варто тільки ледь штовхнути їх... Час стиснувся, щоб опинитися в годиннику на зап’ясті Інари. 

Руда дівчина лежала на теплому піску і слухала про плани майбутнього юриста. Про мрії, які — хіба ж хто посміє сумніватися — колись здійсняться. Одна рука заміняла їй подушку, друга лежала на животі, піднімаючись і опускаючись у такт дихання. Веснянки на її обличчі приймали сонячні ванни. Блакитний купальник був заарканеним шматочком неба. 

Коли Інара зрозуміла, що кохає його? Може, саме тоді, коли підставляла своє тіло солоним бризкам? Едем міг спитати про це завтра. Він достатньо зробив за останні три дні — не маючи ані плану, ані часу підготувати свій останній день. Та тепер у нього була можливість його розпланувати — день, який він хотів присвятити Інарі. 

Ахат відповідала на запитання лікарів. Та Едем не вслухався в її слова. У його голові кричали чайки і хвилі розбивалися об піщаний берег. А боса жінка в персиковому костюмі, яка зараз уважно читала договір, насправді лежала на пляжі й торкалася його стегном. Самому Едемові було зараз трохи за двадцять. Він вірив у своє призначення і він був закоханий. 

«Завтра, коли я отямлюся, мені доведеться знайомитися з нею знову, — думав Едем. — Як це буде? Чи зізнається вона про ненароджену дитину? Чи розкажу я, що мені залишився тільки день? Чи буде це банальна зустріч у кав’ярні? Чи зважуся я запросити її в парк? А може, витягнемо на прогулянку хлопчика Ореста на прізвисько Зуб?» 

Нарешті договір про наміри був підписаний. Останнім свій автограф поставила міністерка охорони здоров’я — і переможно підняла його над головою. Присутні зааплодували. Преси в кабінеті не було, але деякі лікарі фіксували історичний момент на телефони. Насолодившись хвилиною слави, міністерка передала документ Едемові — не тому, що це було справедливо, а тому, що вона сама від цього нічого не втрачала. Аплодисменти президентові були не такими злагодженими, але Інара вперше за весь вечір усміхнулася. 

У палаті не було чутно ні стукоту підборів у коридорі, ні уривків розмов лікарів — усе перекривало гудіння води в системі опалення. Гул кристалізував думки, й Едем почувався наче в «Наутилусі», посеред безкрайого океану, далеко від мирських суєт. Єдиним супутником у цій мандрівці було власне тіло, дбайливо накрите простирадлом. Його обличчя у світлі вікон навпроти нагадувало дерев’яний вишкір мумії єгипетського фараона, але Едем не став вмикати лампу в узголів’ї. Він знав, що завтра вранці це обличчя оживе. Тому він і прийшов сюди — побути на самоті й поміркувати над тим, як прожити свою останню суботу. 

Служба охорони виконала президентський наказ і спустилася чекати в хол. Хтось загине з вини Едема, сказав уранці джин. На щастя, поки що обійшлося без жертв. Якщо ця жертва ще попереду, то відмовлятися від супроводу було не найкращою ідеєю — адже не виключено, що йдеться про самого Едема. Якщо ж смерть і так йому призначена, жодні охоронці його вже не врятують, і між оманливим відчуттям безпеки та радістю усамітнення він вибрав останню. 

«Дивно, зовсім нещодавно мені хотілося вмерти, а тепер так хочеться жити!» — подумав він. 

Коли Едем підходив до палати з єдиним хворим, медсестра в коридорі саме вела під руку пацієнтку, що ледве переставляла ноги, — їм обом було не до президента. Той теж свідомо уникав зайвих очей, тож йому вдалося непоміченим пірнути у морок палати. Біля входу він навпомацки повісив