Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Час настав. 

Я подав Інарі руку, і ми піднялися на сцену. Талія її була такою ж тонкою, як і при першій нашій зустрічі, волосся пахло трояндами, а ластовиння, трохи потьмяніле, залишалося в сузір’ї Діви. 

Раптом гітара змовкла. Ми обернулися до Міцного, але тривога була марною. Музикант сів на край сцени й почав грати пісню заново. Іноді деякі речі варто починати спочатку. 

Пізнього осіннього вечора на літній сцені парку рудоволоса жінка поклала руки на плечі худорлявому чоловікові, який виконував свою весняну обіцянку. І на довгу мить дерева навколо стали зеленими, підлога під їхніми ногами — лакованою, а її сукня закружляла позлітками клена. 

— Ти заміжня, а я не збираюся вмирати найближчим часом, — повідомив він. 

— І що буде далі? — запитала вона. 

Поклавши одну руку йому на плече, а другою стиснувши теплу долоню, жінка дивилася на верхівки дерев, на молодий місяць, що встромився гострими краями в пластилін неба, і нарешті почула відповідь, наймудрішу і єдино доречну. 

— Я не знаю. 

[1]Горацій, «До Левконої», переклад М. Зерова. — Прим. перекладача.