Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Еймос вихопився за край, скочив на рівні ноги. Конечек підняв Морріса над землею і так тримав у повітрі. Моррісова голова звисала так безживно, мов сама лише шкіра її тримала, тож без слів зрозуміло було, що сталось. Кларісса впала, мов підкошена, під ноги того сивокосого в’язня.

На якусь частку секунди Конечеків погляд схрестився з Еймосовим. Монстр невимовно тішився якимсь ницим, звірячим задоволенням. Так, бува, тішиться який-небудь школяр, спалюючи мурах збільшувальним склом. Швидко, якось надлюдськи блискавично Конечек кинув мертвого охоронця на землю й метнувся вперед, місячи ногами слизьку грязюку. Еймос прийняв виклик, чого зарізяка не сподівався, і добряче штурхонув нападника під ребро. Але тут де тільки він узявся, той Конечеків лікоть, та так зацідив Еймосові у вухо, аж тому в очах білий світ завертівся. Еймос похитнувся, а той босяцюра й хап його за пояс і руку. Й відчув Еймос: підняло ж його аж над Конечекову голову. Глянув він униз, у шахту, й уздрів Рону, що витріщилася на нього широко розплющеними очима й навіть відкритим ротом. А оте чорне — то такий глибокий-довгий шлях до дна шахти. І зчудувався Еймос, чи побачить він Лідію, коли долетить до того дна. Либонь, що ні, але це, як остання думка, воно й гарне.

Від пострілу Конечек схитнувся, й Еймос круть із того ослаблого стиску та й гепнувся тяжко, упавши горілиць і забившись дуже. Кларісса! То вона, лежачи на Моррісовому тілі та обіруч обхопивши правицю загиблого тюремника, цілилася в того людозвіра знову. Кров цебеніла з Конечекових грудей, але він так і не встиг накинутися на дівчину, бо Рона сягнула рукою за край шахти й сіп бандюгу за литку. Конечек так блискавично відбрикнувся, що годі було й устежити, як промайнула його вбивча м’язистість, — і Рона зойкнула. Але на ту мить Еймос уже знову був на ногах, трохи навприсядки, аби центр ваги тримався нижче. Світ усе ще вихрів у його очах, і внут­рішнє вухо досі не годне було правильно підказати йому, де є верх. Однак недарма він стільки літ пролітав у вільному падінні. Паморочиться голова? Та байдуже! Воно тільки й означало, що це — просто один із тих днів, які все-таки закінчуються не на останню літеру життя.

І він завдав Конечекові удар випростаною ногою прямо в пах. Моментальна кастрація? Не тільки. Вирячивши очі, той гойднувся назад. Десь на десяту частку секунди на його обличчі промайнув ошелешений вираз, і нелюд повалився назад, полетів углиб Ями. Туди з ним гунула й ця частина справи.

Еймос сів, потираючи ушкоджене вухо. Ось і Рона видряпалася у довколишню бляклу сутінь. Стала й заплакала, поволі обертаючись та вбираючи очима, з недовірою й жахом, усе те спустошення довкола них. Вона аж ляскала себе по боках руками, як ото пінгвіни роблять крильми. Її горе могло б видатися смішним, коли б не було таке щире. Втрату всього слід було вшанувати, бодай отак.

— Куди ж воно все й поділося? — заголосила вона, перекрикуючи гук вітру, от ніби хтось міг їй відповісти. А тоді ще: — Ой, Боженьку мій! Есме...

Кларісса перекотилася на спину, простерши руки до того бруднючого дощу, а голову поклавши на небіжчика, мов на подушку. Її очі були заплющені, але він бачив: її грудна клітина здіймається й опадає. Скоса Еймос зиркнув угору, на Рону.

— Есме? Вона з твоєї рідні?

Навіть не глянувши на нього, вона кивнула головою.

— Ага, — мовив Еймос. — Послухай! Якщо тобі треба піти пошукати її, то, про мене, піди та й пошукай.

— Та ув’язнена... Я повинна...

— То й іди. А я вбережу Кралюсю від лиха. Сама знаєш. Зачекаєм, поки ти вернешся.

Жінка, либонь, уже й не тямила, яке то безглуздя: сподіватися нині бодай когось живого розшукати. І подибала, спотикаючись, геть — начебто в напрямі низького пагорба на обрії. Ні, не додому вертала вона. Ніхто ж бо вже нікуди не вертався. Адже не лишилося нічого такого, до чого б вертатися.

Ось розплющилися Кларіссині очі. Він спостеріг, як розтулилися, розтяглися в усмішку її уста. Вона простягла руки догори, а тоді мок­рими пальцями прочесала свої коси. Засміялась, немовби з утіхи-таки.

— Вітер! — мовила вона. — Ох Боже ж мій! Уже й не думалося мені, що доживу й відчую вітер. Уже й не думалося, що хоч коли вийду на волю. Це так гарно!

Еймос роззирнувся на довколишнє руйновище й стенув плечима.

— Либонь, вельми непросто ув’язати це з таким довкола нас контекстом.

Йому дошкуляли голод і спрага. І промок уже до рубця. Не мали вони ні притулку, ні вдяганки якої, а щоб, у разі потреби, стріляти з того єдиного пістолета, що дістався на них двох, довелося б крутитися з ним довкола небіжчика. Так — принаймні поки задубіє його тіло.

— Ну, то й яка буде у нас вилізація з цієї, чорти б її побрали, пост-ци-вилізації?

А Кларісса підняла свою тонку руку і вказівцем штрикнула небо. Там силкувався пробитися крізь густу запону хмар та стратосферного сміття бездоганно круглий блідий диск.

— Місяць! — мовила вона. — А зоставатися на цій планеті чи не означає померти незабаром, коли скінчаться харчі? Й вода.

— Та й я про те ж саме думаю.

— А є ж яхти. Я знаю, де мої тримали їх. Але то є космопорт для багачів. Тонни всякої сек’юриті. Щоб нам туди прорватися, потрібна буде поміч.

— Я декого знаю, — сказав Еймос. — Ну, розумієш. Якщо вони ще живі...

— Отже, маємо план, — підбила вона підсумки. Але й не зворухнулась. Втім, мова її ставала виразніша, а значить, крововиливу в мозок, слід сподіватися, у неї не було. Тож, хвалити Бога, цей один камінь скотився з його пліч. Еймос перевернувся на спину. Тепер він лежав горілиць на грудній клітині мертвого тюремника, своїм тім’ям торкаючись її голови. Невеличкий перепочинок — воно то неначе й добра річ, однак за якусь хвилю доведеться їм брати ноги на плечі. Й гайда. Довгенько доведеться їм чалапати назад до Балтімора. Мо’, трапиться на дорозі яка легківка? Але й парочка великів добре їм двом придалася б. Його вухо потроху переставало гнівно сіпатись. Іще хвильку полеж — та й у путь.

А в чорному небі те бліде коло затьмарилось якимсь густішим згустком хмарища й попелу, а тоді й геть зникло, аби за мить вихопитися знову.

— Кумедно якось, — обізвалася знову Кларісса. — Більша частина історичних зазіхань людства на Місяць була суцільною невдачею. Неуявленна, хоч для кого, мрія. А тоді, на якусь там хвилю, це стала