Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Ні, — відказав Еймос. — Люди казали.

Удар за ударом нагрянули ще два повторні поштовхи, але не скинули нікого: ні з драбини, ні в шахту. А ще за годину перестала завивати й сирена, і запала раптова тиша, але була вона не менш тривожна за ту сирену. Зате здаля почали долинати звуки. Сердиті вигуки. Двічі постріли, не з ліфтової шахти. Не відав Еймос, скільки всього людей перебувало в Ямі: в’язні, тюремники і хто там іще. Сот­ня набереться? Чи й більше? Але зміркував: в’язні й досі мали б сидіти по своїх камерах. На локдауні. Якщо на інших поверхах були ще якісь охоронці, вони самі ухвалювали власні рішення, адже хто б із них сподівався, що згори прийде по них якийсь рятунок.

Ще два постріли на горішньому поверсі шахти, якісь тихі перемови, а тоді — зойк. Еймос підхопився, і тут повз нього пролетіло Салівенове тіло. Ось він і впав на дно, у грязюку. Рона скрикнула й зістрибнула вділ до нього. Морріс спрямував промінь ліхтарика вгору, на вищі щаблі драбини. Там біліли дві плями Конечекових підошов, а ще вище ледь мріло, мов тінь, його обличчя.

— Він послизнувся! — пояснив Конечек.

— Та яке в чорта «послизнувся»! — крикнула Рона. Стиснувши свого пістоля, вона метнулася до драбини. Та Еймос зістрибнув на дно й, розкинувши руки, заступив їй дорогу.

— Ну, ну, ну! Не треба тут з’їжджати з глузду. Нам потрібен той хлоп.

— Виходжу на четвертий рівень, — доповів їм Конечек. — Уже бачу трохи світла вгорі. Чую вітер. Я майже там.

Салівен лежав у брудяці, неприродно підігнувши ногу, весь розм’яклий, мов ганчірка. Пістоль усе ще був у його руці. Жовтий індикатор збоку свідчив, що в останню свою мить тюремник був фактично беззбройний. Тож Салівену дозволили пожити доти, доки він міг приносити користь. А тоді Конечек і прикінчив його.

Ота дуподірка не могла почекати, поки всі вони видеруться нагору.

— Він послизнувся, — мовив Еймос. — Трапляється й таке лайно. Тож не накой дурниць.

Ронині зуби цокотіли від люті й страху. Еймос їй усміхався, підтверджував свої слова кивками голови, бо саме так, видавалося йому, й треба чинити, щоб когось заспокоїти. Але тут і сам не знав, чи все це бодай якось допомагає.

— Чи хто з вас підсобить мені? — подав голос Конечек. — А чи я впораю все це самотужки?

— Візьми Морріса, — порадила Кларісса. — Хай іде з двома пістолями. Один на метал, а другий — для самозахисту. То ми припустилися помилки. Двічі таке не повториться.

— І лишити вас без охорони? — спитав із-за її спини Морріс. — Так не піде справа. Ніхто хай не йде без охоронця.

— Я постережу її, — пообіцяв Еймос, але тюремники його мовби й не чули.

— Усі нагору! — звеліла Рона. — Всі! І хай хоч хто-небудь з вас утне щось бодай трохи загрозливе, то я, клянусь святим Богом, усіх вас тут і повбиваю.

— А я — вільний громадянин, — нагадав їй Еймос.

Але Рона тільки вказала підборіддям на щаблі:

— Лізь!

То вони й полізли в ту пітьму, що панувала вгорі: рука за рукою, щабель за щаблем. Це вже взято десять, як не дванадцять, метрів висоти. Морріс ліз перший, за ним Кларісса, за нею Еймос, а замикала їхню вервечку Рона — запхнувши ліхтарика за пояс, а в одній руці тримаючи пістолет.

А Конечек якраз змагався з наступною ділянкою драбини: і брязкав, і лаявся, й ревів, аби посприяти своєму фізичному зусиллю. Бридка чорна брудота все так само крапотіла згори, услижуючи геть усе. Аж Еймос засумнівався: а мо’, й справді Салівен таки послизнувся... та й нищечком захихотів так тихо, аби ніхто не почув. Конечек, стоячи вже під найвищою ділянкою драбини, відхилився набік, пропускаючи Морріса з пістолем. Пролунали ще два постріли, й Конечек із Моррісом знову помінялися місцями на драбині. Еймос не був певен, чи запроєктовано ці щаблі так, щоб один витримав вагу двох чоловіків, коли вони разом стануть на нього. Але той щабель не прогнувся, і то добре — хоч це було добре. І ах! скільки часу випало йому споглядати Кларіссині кісточки ніг — іще й на те зважаючи, що більше, власне, й дивитися не було на що. А то ж атрофія так їх витончила, і шкіра була така бліда та пилюкою вкрита. І він завважив, коли ті її ніжки затремтіли. А вона ж так ні разу й не призналася, чи дуже болить, чи докучає їй поранена рука.

— Ти в порядку, Кралюсю?

— Та в порядку, — відказала. — Тільки втома змагає, а так більш нічого.

— Ще потримайся, помідоренятку! — підбадьорив її. — Вже майже приїхали.

А шахта над нею все коротшала. Не видніло жодної признáки ліф­­та, ані охоронців, що там були сиділи. Тільки блідо-сірий квадрат отвору й дедалі дужче завивання вітру. А ще раз, коли їм лишалося пройти-пролізти ще чотири чи п’ять метрів, Рона, що підіймалася слідом за ним, ніби хлипнула чи заридала. Він не спитав, чого це вона так.

А тоді Конечек ухопився за край і, підтягнувшись, вискочив на поверхню. Слідом за ним видряпався й Морріс. Небо все ще плакало чорним дощем. Похолодніло. Кларісса уже вся трусилася: всеньке її тіло тріпотіло, от мов ураз стала вона така залегка, мов який метелик, і вітер ось зараз підхопить її й занесе десь безвісти.

— Ти подужаєш це, Кралюсю.

— Я знаю, — відповіла вона. — Знаю, що подужаю.

І вона таки видерлася на поверхню. А далі вже й Еймосова черга. Вгорі ліфтова шахта закінчувалася чистим зрізом — от мов Рука Божа впала сюди й змела все надбудоване вище. Прийомна будівля щезла, й тільки потрощений бетон та поколота деревина валялися, розкидані по чистому полю. Дерева, що до удару височіли на обрії, мов хто зголив, лишивши саму щетину пеньків. Скільки сягав Ей­мосів зір, видніла сама гола земля та низькі чагарі. А згори низько нависало темне небо, й величезні хмарища мчали з одного краю світу в інший, схожі на вивернуті хвилі. Вітер, що зі свистом летів зі сходу, тхнув чимсь таким, що годі було визначити. Десь таким уявлялося Еймосові бойовисько після битви. Але ж це було щось куди гірше.

— Ворушись! — підганяла Еймоса Рона, пхаючи його ногу.

І тут, геть зненацька, Конечек ревнув, а Морріс зойкнув. Бахнув пістолет. І цієї миті