Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Ага, — погодився Еймос. — А втім...

Він відчув, як вона ворухнулась, обертаючи голову наче так, щоб його краще бачити.

— А що «втім»? — перепитала.

Він показав рукою на небо.

— Я майже певен, що то сонце. Але я зрозумів, що ти хотіла сказати.

Розділ двадцять сьомий. Алекс

Йому боліла голова. І спина нила. А де ноги? Чом не відчуваються? Все це його гнітило й пригнічувало, аж поки розум прочнувся до рівня належного розуміння та й підказав, що це означає: радій, що не ґиґнув! Тут забриніла медтривога, й щось холодне попомпувалося йому в руку, й свідомість його знову закимарила. Коли ж він прокинувся ще раз, то почувся людиною — майже. Навколо був не медпункт, а ціла велика палата. У добрих п’ять разів більша за те, що в них є відповідного на «Росинанті», хоч і менша того повноцінного шпиталю, який вони мали на «Бегемоті». Протискольна обшивка стін приваблювала ніжно-брунатним кольором шкуринки на паляниці. Спробував сісти, але тут-таки й передумав.

— Ах, пане Камалю! Вам уже краще?

Це заговорила до нього лікарка — вузколиця, блідошкіра жінка з очима крижаного відтінку. Вбрана в однострій ФМРК. Алекс кивнув їй головою — більш за суспільною звичкою, ніж згідно з якістю самопочуття.

— А чи буду я окей? — спитав він.

— Це залежить від багато чого, — відповіла та. — Їжте з таким апетитом, наче вам двадцять, то й незчуєтесь, як видужаєте!

Алекс засміявся, і тут гостра колька пронизала йому живіт. Лікарка співчутливо скривилась і поклала руку йому на плече.

— Вам, поки ви були в стані непритомності, ми зробили невеличку операцію. Тим своїм швидкісним польотом ви зробили собі загострення виразки.

— То в мене виразка?

— Була. Наразі ви маєте клапоть пересадженої вам стовбурової тканини, й воно ще не зовсім прижилося. За кілька днів усе буде в ажурі.

— Атож, — мовив Алекс, знову кладучи голову на подушку. — Мене таки трішки труснуло недавнечко. А з Боббі все гаразд?

— Вона добре почувається. Службісти опитували її. Гадаю, тепер, як ви прийшли до тями, вони й з вами порозмовляють.

— А як там мій кораблик?

— Ми завели його в ангар. Заправляємо паливом. Хай-но впо­раємо тих, то й заберете його.

Ця її фраза нагадала йому все.

— Впораєте?

— А отих панів, що хотіли вас розстріляти. Наш ескорт прикриває нам тил, аби їм не дуже кортіло за нами гнатись.

— То до вас іде якесь підкріплення?

— О, так! — відповіла лікарка, зітхнувши. — Шість найкращих наших. Можливо, це й більше, ніж нам треба, але ж у такому місці хто стане ризикувати?

— У цьому я з ними згоден, — сказав Алекс, заплющуючи очі.

Запала якась моторошна мовчанка. То він і знову розплющив очі. Лікарка стояла на тому самому місці, де й була досі, й усмішка на обличчі та сама, і тільки руки були складені, мов для молитви. А в очах її блищали сльози.

— Поки ви були непритомні, сталися деякі події, — мовила вона. — Мабуть, вам треба знати про них.

***

Коли він увійшов до кімнати допитів, Боббі підвелася й міцно його обняла. На ній був робочий комбінезон, десь такий, як і йому надали. Спочатку вони нічого не говорили. Якось химерно почувався він у її обіймах. Вона була набагато більша за нього — і сильніша. Досі йому уявлялося, що в обіймах такої привабливої жінки мало бути й щось еротичне, але він тільки й відчував, що глибоку обопільну вразливість їх обох.

Ніколи не бував він на Землі. Не знав, яка вона там. Досі він ніколи й нізащо не сказав би, що має якийсь особливий зв’язок із тією місциною. І те, що він у цьому помилявся, стало для нього одкровенням. Чверть мільярда загиблих між тими трьома ударами й цунамі. А скільки ще загинуть незабаром... Випуски новин уже свідчили про занепад інфраструктур, а температура на поверхні падала до точки замерзання по всій весняній північній півкулі, під хмарищами пилу, води й попелу. Великі міста мали термоядерні реактори для виробітку енергії, але скрізь, де була залежність від розподілу сонячної енергії, потужність акумуляторів вичерпувалась. Мільярди за мільярдами, гасли джерела світла. За свідченням невідомого члена представників асамблеї, Генеральна Секретарка ООН загинула. Військова влада скликала кораблі з усіх куточків Сонячної системи, аби утворити захисну мережу навколо планети, позаяк були побоювання, що можуть статися й ще удари. Невдалий переворот на Тайко і той темний флот, на який вони були наскочили, сприймались як примітки до того лиха, що спіткало колиску людства.

А найгірше ж те, що нікому не відомо було, хто все це скоїв. Чи навіщо...

Боббі відпустила його й ступила крок назад. Він побачив у її очах відбиток того самого холодку, що відчував у ній.

— Ні хера собі! — сказав він.

— Атож.

Усе в кімнаті допитів дихало безпекою і затишком. Освітлення було розсіяне, без тіней. Стіни випромінювали ту саму брунатну теплоту, що й медпункт. Замість письмового стола тут був невеликий прикручений до підлоги столик, оточений амортизаційними кріслами-колисками. Так улаштований простір асоціювався в Алексовій уяві з психіатричними кабінетами у фільмах. А Боббі й собі тут роззиралася — чи не хотіла переконатись, як сюди вписується Алекс. Вона кивком голови показала на альков навпроти дверей.

— Бажаєш якого чаю? У них тут є чай.

— Авжеж! — відповів Алекс. — Хай буде чай. А як твоє здоров’ячко?

— Та чудесно. Себто, мене таки трусонуло трохи, але ж у медсанбат мене не запхнули, — відповіла вона. — А який чай тобі до смаку? Вони ж тут мають і оранж пеко, й улун, і ромашку...

— Та всі ці сорти для мене просто є те, чого я досі ні разу не пив.

— І я так само. Ну, то скуштуй улуну.

Кавочайна машина засичала. Мить — і Боббі подала йому колбу з чаєм. Той напій грів йому руки й видавав