Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

- Лариса сказала, що це жарт, що то заради приколу, - на відміну від своєї подружки Соня здається одразу.

- А ти думав, що переспиш зі мною, а потім спокійно переступиш і підеш далі? - раптом каже Лариса, відкидається на спинку стільця та схрещує руки на грудях. Але вона каже це так спокійно та виважено, що про ніяке спонтанне дійство, а тим паче про каяття мова не йде. Вона спланувала це. - Я була перша, у мене, між іншим були на тебе плани, а потім з'явилась та руда і ти зовсім клепки втратив.

- А мене ти не збиралась запитати чи хочу я брати участь у твоїх планах?

- Ти приносив мені каву зранку, підвозив додому після роботи, - вона підвищує голос і люди навколо починають обертатись. - Ми переспали в решті решт! Що тут запитувати?

- Ти мій асистент, я приносив тобі каву, як другу. Та я половині лікарні її приносив. Як і підвозив тебе та інших, бо вночі ходити небезпечно, а не тому, що мав якісь плани на тебе та будь-кого іншого.

- А з іншими ти теж спав?

Ось тут і є моя помилка.

- Мені шкода, що той єдиний раз ти прийняла за щось більше ніж просто секс двох дорослих людей. Я думав, що ми все з'ясували перед тим, як це сталося і ти погодилась.

- Я передумала. Я не хочу просто секс, я хочу тебе.

- Ось тут я тобі не помічник, - я просто здаюсь, бо не бачу сенсу вести цю розмову надалі.

Через мою нерозбірливість, вона вбила собі в голову, що між нами може бути щось більше ніж випадкова ніч. Судячи з її тону та непробивного виразу обличчя із жахом розумію, що цим випадком її одержимість може не обмежитись. І це єдиний раз, коли я радію, що поруч немає Аліни.

- Якби це стосувалось лише мене, то була б інша справа, але ти перетнула межу, коли залізла в мій телефон, щоб дізнатись номер Аліни та відправила їй відео, - вона цього не заперечує, а отже номер вона дізналась саме таким чином. -  Я більше не можу тобі довіряти як людині, а тим паче як лікарю. Я не впевнений, що через наш конфлікт твої дії не нестимуть загрозу для пацієнтів. Тож після повернення, я даю тобі два тижні, аби перевестись в інше відділення, а інакше…

- Ти цього не зробиш! - підскакує з місця і маска байдужості миттю спадає з її обличчя.

- Повір мені, ще й як зроблю, - вирівнююсь, щоб бути з нею на рівні. - Я навчав тебе, я вкладав в тебе всі свої знання, я вибивав для тебе всілякі поїздки на семінари та тренінги, бо я вірив в тебе, як в лікаря, як в талановитого хірурга. І ти ним ще можеш стати, якщо переведешся, бо від мене ніяких поблажок та протекцій ти більше не дочекаєшся. А якщо ти хоч на крок наблизишся до Аліни - я зітру тебе в порошок, - останні слова я проціджую крізь зуби, щоб вона навіть не сумнівалась в моїх намірах.

- Єй, народ, ви чого?! - в якусь мить прокидається Назар намагаючись влізти між нами, та я відштовхую його в бік. Теж мені захисник знайшовся. Я не збираюсь чіпати її, а отже терпіти його втручання не маю наміру. Треба було раніше дивитись за своїми дівками, тоді б цього всього і не сталося.

- Я тебе попередив, - знову кидаю Ларисі та йду геть.

За годину я маю бути в операційній і сподіваюсь, що за цей час я зможу почути голос Аліни, бо навіть не уявляю, як зможу витримати кілька годинну операцію, без будь-яких новин від неї.

Час плине, а новин від Андрія все ще немає. Наче порохотяг, затягую одну цигарку за іншою не відчуваючи ніякого задоволення від процесу. В очікуванні, шалено прокручую запальничку поміж пальцями, а коли телефон нарешті видає такий довгоочікуваний звук, кидаю її на підлогу та відповідаю на дзвінок.

- Вона вдома? - одразу запитую у брата.

- Вона на роботі, - неочікувано лунає такий знайомий та такій рідний голос.

- Нарешті, Аліно, - видихаю із полегшенням. - Чому ти не відповідала на мої дзвінки?

- Відставити паніку! У мене немає телефона. Марічка, поспішаючи, прихопила його, а в неї сьогодні екзамен, тому не бачити мені мого смартфончика до вечора, - вона награно сумно зітхає.

- Я отримав від тебе відео, - починаю хвилюючу мене розмову, бо по її тону не зрозуміло, що насправді відбувається у неї в голові.

Те, що вона не відповідала на мої дзвінки через плутанину з сусідкою, а не через те, що не хотіла розмовляти, трохи втішає, як і те що вона взагалі зі мною розмовляє. 

- Прикольне, правда?

- Я не розділяю твого захвату, - кажу трохи голосніше, ніж це потрібно, бо її веселощі мені не до вподоби, наче захисна реакція якась. - Хочу пояснити, що відео, яке тобі прислала Лариса ні про що не говорить. Я не маю з нею ніяких справ і не збираюсь. Я навіть не пам'ятаю коли це було. Мабуть, вона приходила…

- Стоп! - каже різко, а з мене миттю сходить сім потів.

- Клянусь, що в мене з нею нічого не було…

- Зупинись вже! - каже твердо, а я не можу зупинитись, оскільки боюсь знову втратити її через непорозуміння.

- Повір мені…

- Я вірю, - каже так само впевнено і я замовкаю. - Я не просто вірю тобі, я довіряю тобі.

- Дякую, - видихаю із полегшенням і сідаю на бордюр на задньому подвір'ї лікарні, бо здається що ноги перестають мене тримати.

- Ти чого так завівся? Себе накрутив та ще й Андрія до істерики довів.

- Я боявся, що через це відео ти подумаєш, ніби я тобі зраджую.

- Ти серйозно? Та Тарантіно б плакав, через таку дешеву постановку, - вона сміється, а я знервовано посміхаюсь у відповідь через її заразний сміх. - Чесно кажучи, спочатку я трохи ошаленіла від побаченого, але коли передивилась відео декілька разів, зрозуміла, що якщо цей відосік хтось знімає з такого ракурсу, це вже на сімдесят відсотків говорить про підставу.

- А інші тридцять про що говорять? - від її легкого тону я розслабляюсь.

- Я скинула відео Каті на перевірку, щоб впевнитись у своїй правоті, вона так сміялась, що я не могла її заткнути, - вона хіхікає у слухавку. - Ця режисерка навіть голосову доріжку не прибрала, сподіваючись, що ніхто не буде прислуховуватись. Конспіраторка з твоєї Лариси, як з мене балерина.