Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Ну?! — вигукнули разом обидві челядниці, що стояли з обох боків від ліжка, коли знахарка завершила огляд.

— Та нічого з панною страшного не сталося. Голову вона забила. Їй треба відлежатися днів п’ять. Кістки, нутрощі теж не постраждали. Вона швидко видужає й через кілька днів знову зможе їздити верхи.

— Та що ти таке кажеш? — заволала Одарка. — Який там — верхи? Що буде, якщо панночка розхворіється?! Пан Тимофій шкуру з мене спустить, а пан Матвій від себе теж щедро додасть.

— Та не репетуй ти так! — скривившись, відповіла Оксана. — Буде твоя панночка здорова! Відлежиться й устане, як і не було нічого. Вона молода і здорова! Одужає!

— Та ну що ти, Оксано?! Яка ж вона здорова? Он яка бліденька й худенька! — заголосила Кшися.

— А ти здоров’я жиром міряєш, чи що? — розсміялася Оксана. — Панночко, — звернулась до Орисі, — тобі треба лежати в ліжку, не підніматися. На п’ятий день почнеш вставати. Але ходи недовго. А щоби тобі не дошкуляв головний біль, я трави залишу.

— Дякую! — відповіла дівчина.

Їй дійсно стало легше від слів Оксани — знахарка не голосила, не метушилася біля неї, не підлещувалась, а її впевненість і розсудливість подіяли на Орисю краще за всякі ліки.

У двері постукали. Увійшов сам пан Матвій, а слідом за ним дріботів стривожений Михайлик. Жінки вклонилися, а Орися сором’язливо натягнула укривало до самого підборіддя й напружилася під ним — від дівчини не приховався той погляд, яким полковник окинув обриси її тіла.

— Як ти почуваєшся, Орисенько? — несподівано тепло й ласкаво запитав Матвій, сідаючи на край ліжка.

— Мені вже краще, — відповіла Орися, знову завмираючи під укривалом. — Оксана сказала, що зі мною нічого серйозного немає, я просто забилася і треба відлежатися.

Матвій покосував на Оксану, а потім узяв руку дівчини й ніжно стиснув.

— Орисенько, ти неодмінно мусиш одужати. Що я скажу Тимофієві, якщо ти не одужаєш?! — з невластивою йому ласкою в голосі промовив Клесінський, торкнувшись її руки губами.

Орися подивилася в очі полковникові — у них було стільки тривоги за неї, стільки муки й каяття в тому, що це через його бажання навчити її їздити верхи вона постраждала, що дівчині навіть стало його шкода. Але Матвій уже піднявся і, поманивши за собою Оксану, вийшов із кімнати. У коридорі він запитав:

— Ти впевнена, що з панною все гаразд і вона не покалічилася, що не переламала кісток?

— Так, пане, упевнена. Вона дуже вдарилася головою, від цього має запаморочення й біль, але швидко одужає.

— Гляди ж мені, відьмо! — блиснув очима Клесінський. — Якщо ти помилилася, то гірко пошкодуєш про це!

Оксана лише всміхнулася.

Пізно ввечері все-таки приїхав лікар. Оглянувши Орисю, він теж не виявив нічого, що загрожувало б її життю та здоров’ю, і пан Матвій повністю заспокоївся.

Усі подальші дні Орися провела в ліжку, нудьгуючи від бездіяльності. Кшися міцно розташувалася біля неї з вишиванням і навіть ночувала в її кімнаті, щоби бути ближче до своєї панночки, якщо тій раптом що-небудь знадобиться посеред ночі. Михайлик приходив щодня й кілька годин проводив біля Орисі — його товариству дівчина особливо раділа. Підліток сідав у крісло й розповідав що-небудь цікаве. Хворобливий Михайлик присвячував багато часу навчанню і книгам, тому не гірше за Тимофія вмів розважити невимушеною бесідою й цікавими розповідями про те, що знав сам. Але найчастіше розповідав Орисі про свого покійного дідуся. Він згадував, як добре було, коли вони з дідусем і покійною мамою жили в маєтку, — батько служив у козацькому полку, а дядько Тимофій і старші брати вчилися у школі, приїжджаючи тільки влітку. Дідусь дуже любив свого наймолодшого онука, незважаючи на його неміч, і сам виховував, віддаючи маленькому Михайлику всю ніжність і теплоту, на яку може бути здатний дід до онука. Хлопчик багато розповідав Орисі і про Тимофія. Про те, яким пустуном був її коханий у дитинстві і як страшно гнівався дід, коли дядько самовільно покинув навчання та втік на Запоріжжя, — хлопчик добре про це пам’ятав, хоча тоді йому було лише п’ять рочків.

Натомість відвідування пана Матвія досаждали Орисі, а він заходив щодня довідатися про її самопочуття. Лежачи в ліжку, дівчина ніяк не могла зрозуміти, що саме її бентежить у поглядах полковника. Так дивився на неї ненависний Далевич, та лиш у поглядах Клесінського не було тієї відвертої брудної похоті. У них було більше пристрасті та обожнювання, що межували практично із закоханістю. Орися почала розуміти, що вона не просто подобається панові Матвієві, а він закоханий у неї. Це відкриття спричинило почуття огиди. Домагання Далевича ще були свіжі в її пам’яті, і Орися з жахом чекала повторення цього, але тепер уже від Клесінського. Однак пан Матвій ніколи жодним рухом або вчинком не видав своїх почуттів чи бажань. Про це свідчили тільки погляди.

Одужавши, Орися намагалася поменше потрапляти Клесінському на очі. Але той сам шукав із нею зустрічі. Так минали дні. Листів від Тимофія дівчина не отримувала, але вона розуміла, що сотні миль розділяють її з коханим, тому не скоро можна чекати від нього звісточки. Жодні інші новини до маєтку не доходили, адже він лежав осторонь проїжджих доріг, тож подорожні сюди майже ніколи не заглядали. А сусіди-шляхтичі, хоча й були частими гостями в будинку Клесінського, нічого цікавого, окрім безглуздих фрашок