Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

обох сторін, але жінку, яка дісталася йому в дружини, він так і не зміг покохати, нехтував нею й зовсім не сумував, коли вона відійшла до ліпшого світу. Однак ця дівчинка розбудила в Матвієві давно забуті почуття, змусила швидше битися його скам’яніле серце, думати і мріяти про неї. Часто Клесінський крадькома спостерігав за дівчиною, милувався нею. І нагадував сам собі про те, що вона — наречена його брата. Але з кожним днем він дедалі сильніше віддавався своїм почуттям, його більше й більше вабила Орися. Навіть навчати їздити верхи Клесінський почав лише для того, щоби бути ближче до дівчини.

Ось і зараз — пан Матвій не зводив очей із чарівної вершниці, тому й не помітив, як із кущів несподівано вискочив заєць і кинувся під ноги сірій кобилі. Зазвичай смирна, Бджілка злякалася й понесла. Орися спробувала зупинити кобилу, потягла поводи вгору — і зробила неприпустиму в таких випадках помилку. Кобилу понесло ще швидше — тварина відчула, що вершниця не контролює її. До всього з переляку Орися взагалі випустила поводи. Матвій пустив свого коня галопом, аби наздогнати та перехопити дівчину, але не встиг. Сидячи в сідлі боком, Орися не втрималася і впала, покотившись засніженою землею. Схвильований Клесінський зіскочив із коня й кинувся до дівчини, яка лежала обличчям униз.

Перевернувши її, пан Матвій жахнувся — очі Орисі були заплющені, а сама вона не подавала жодних ознак життя. Досвідчений воїн, що не раз сам перев’язував рани своїм товаришам, тут зовсім розгубився. Він раз у раз прислухався — чи дихає Орися, а потім почав шукати на її шиї пульс, але від хвилювання ніяк не міг намацати жилку, що б’ється. Тоді Клесінський розстебнув соболину шубку й поклав руку дівчині на груди та з полегшенням зітхнув — під ліфом сукні, шорстким від золотого шиття, чітко билося серце.

— Жива! — видихнув Матвій.

Він подивився на обличчя Орисі — бліде, воно було так близько від нього, а довгі вії заплющених очей не рухалися, не тремтіли. Він ніяк не міг прибрати руку з її грудей, відчуваючи під своїми пальцями, які вони високі і пружні. Нарешті пан Матвій упорався із собою. Потрібно було приводити дівчину до тями, і він злегка поплескав її по щоці, проте Орися не реагувала.

— Господи! — пан полковник злякався вже по-справжньому.

Він підняв непритомну Орисю на руки і, поклавши її голову собі на плече, поніс у маєток. Кінь покрокував за своїм господарем. Про те, куди поскакала оскаженіла кобила, Клесінський не думав: дідько б її вхопив, клята тварина! Дівчина була легкою, а її обличчя виявилося так близько, що Матвій не стримався й торкнувся її губ поцілунком. «Тільки й залишається, що зривати потайки поцілунки!» — гірко зітхнувши, подумав він.

Уже ближче до маєтку Орися опритомніла. Спочатку в її очах відобразилося нерозуміння того, де вона і що з нею трапилося. Утім, згодом до дівчини дійшло, що її несе на руках Клесінський.

— Пусти мене, пане полковнику! — попросила дівчина, спалахнувши.

Матвій відмовити не посмів і з незадоволенням поставив її на ноги. Орися спробувала зробити крок, але хитнулася, ледь не впала, тому він знову підхопив її на руки.

— Я віднесу тебе. Мені не важко. Пам’ятаєш, як упала? Що забила? — запитав Клесінський, ніжно притискаючи її до себе.

— Здається... не пам’ятаю точно. Начебто потилицю. Голова болить, — відповіла Орися, жахливо почуваючись в обіймах пана Матвія.

Той нахмурився, але нічого не сказав. Щойно Клесінський зі своєю ношею увійшов на подвір’я, як за командою, збіглася челядь. Сам Матвій був суворим зі своїми хлопами, однак досить лояльним, тому челядь цим уміло користувалася, не ризикуючи лише потрапляти під гарячу руку господаря. Ледь стало відомо, що панна впала з коня, здійнялася метушня.

— Янку! — крикнув Клесінський.

Із натовпу хлопів відокремився плюгавенький, брудно вдягнений дідок і, кумедно перебираючи ніжками, підбіг до полковника. Його маленькі оченята були схожі на буравчики, що намагалися проникнути під шкіру кожного, на кому вони зупинялися. Худі рученята чіпко хапали все, що траплялось їм на шляху й мало хоч якусь користь — чи то яблучко, чи шматочок хлібця, або загублена роззявою монетка. Але попри свою кволість, дідок мав неабияку фізичну силу, а удавана невинність, майже убогість була маскою, що ховала негідника й мерзотника. Старого величали Янко Кліщ — він служив ще покійному Клесінському-батькові, а тепер був відданим і душею й тілом самому Матвієві.

— Їдь до Бара і привези лікаря. Якщо відмовлятиметься, то скажи, що я його повішу, коли сьогодні ж не з’явитися! — наказав Клесінський.

Янко кивнув, уклонився і жваво побіг до стайні.

— Ох, пане! Ох, треба ж такому лиху статися! Та поки Янко лікаря цього привезе, може, краще знахарку покликати? Вона ж тут, поблизу, — голосила Кшися.

— То кличте! Чого роти пороззявляли, бовдури? — гаркнув Матвій.

Він відніс Орисю в її опочивальню й поклав на ліжко. Потім полковник вийшов, а Одарка із Кшисею роздягли дівчину, поклали під укривало, охаючи й голосячи над нею, як над покійником. У Орисі розболілася голова, а коли вона пробувала підвестися, її хитало.

Обидві жінки страшенно злякалися, коли їхній пан приніс панну й повідомив, що вона впала з коня. Одарка з жахом думала про те, що скаже Тимофієві, якому обіцяла берегти його наречену, якщо Орися тепер занедужає. А Кшися не замислювалася про те, як і перед ким відповідати, — вона просто дуже злякалася. Добра жінка встигла за короткий термін прикипіти до своєї нової господині й чудово розуміла, що цей випадок міг коштувати її панночці життя.

Знахарка прийшла швидко. Вона жила в лісі, що починався відразу за маєтком. Не раз Одарка кликала її, коли Михайлику було особливо зле. Кликала потайки, побоюючись гніву Клесінського, який не жалував таку лікарку. Ось і тепер обидві жінки розраховували на те, що Оксана, так звали знахарку, зможе допомогти їхній панночці, хоча обидві побоювалися її, вважаючи відьмою.

Оксана ніяк не скидалася на відьму — середніх